Після бурхливого розлучення Марія з трьома дітьми переїхала в інше місто, тримаючись від страху тільки за одне: її діти не заслуговують на життя з алкоголіком. Але переїзд не дав їй перепочинку. Робота, нова школа для старших та дитячий садок для молодшого займали весь її час. Якось, виходячи з під’їзду, Марія впустила пакет із продуктами. З квартири навпроти вискочила баба Варя. “Дочко, допомога потрібна?” — звернулася вона до Марії. “Дякую, бабусю,” –
втомлено посміхнулася Марія, піднімаючи продукти. Так почалася їхня дружба. Баба Варя та дід Мишко виявилися безцінними сусідами. Вони без розмов розуміли, коли Марія потребує допомоги: то доглянуть за дітьми, коли в неї робочий ранок, то пригостять вечерею, коли бачать, що Марія прийшла додому змученою. “Ти нам як рідна донька,” – говорила баба Варя, подаючи тарілку з котлетами. “Баба Варя, я навіть не знаю, як вам дякувати. Ви – справжній скарб,” – з теплотою в голосі говорила Марія. Якось увечері, сидячи у себе вдома, Марія почула стукіт у двері. То був дід Мишко з кошиком домашніх яблук. “Ти знаєш, Марійко,” –
почав він, – “Ми з Варею все життя прожили в цьому місті. І дітей у нас не було. Тому ми раді, що поруч є хтось, хто потребує нашої допомоги. Ти і твої діти принесли в наш будинок радість.” Марія відчувала, що їй пощастило із такими сусідами. Вони стали їй справжньою опорою у лихоліття, нагадавши, що доброта і любов можуть зцілювати душі. Завдяки їхній підтримці, Марія здобула віру в себе і в те, що її сім’я зможе подолати всі труднощі.