Я одна з тих жінок, які пізно вийшли заміж. На жа ль, навіть мої пізні стосунkи добігли кінця. Мене всі називали «зубрилою», я справді любила вчитися. Закінчила магістратуру, стала бібліотекарем. Подруга познайомила мене з майбутнім чоловіком. Йому було 59 років, але він не впадав у відчай і шукав дружину. Я була на 9 років молодшою. Сергій одразу запал мені в душу. Вихований, освічений чоловік, який цікавиться поезією та літературою. Ми почали спілкування, і через кілька місяців він покликав мене заміж.
Я була згодна, мені давно хотілося сімейного життя. Після розпису ми стали жити у мене, бо в його будинку мешкала донька з сім’єю. Чесно кажучи, я навіть не знала, що на мене чекає. Я завжди жила сама, але тепер багато чого змінилося, і мене це дратувало. Пляма на скатертині, зім’яте покривало, розкидані шкарпетки та багато чого цікавого, що не входило до моїх планів… Мене дратувало буквально все. Він був немов у санаторії, а всі обов’язки лежали на мені. То ще з rрошима у нього виникали проблеми. Терпець у мене урвався тоді, коли Сергій замість того, щоб полагодити кран, зламав його ще більше і тільки потім викликав майстра.
Цього дня я зрозуміла, що не хочу терпіти й мучитися, адже ми дорослі люди і маємо різні звички. Незабаром у нас відбулася розмова; як виявилося, його все влаштовувало і він завжди жив на всьому готовому. Я спокійна людина, не люблю сkандалів. Проте мирного роз лучення отримати не вдалося: дочка Сергія вже запланувала своє життя в татковій квартирі, думаючи, що він завжди житиме у мене. А незабаром моя квартира дістанеться їм. Ось вона й прийшла відмовляти мене. Потрібно було три місяці, щоб чоловік дав згоду на роз лучення. Він вимагав повернути подарунки. Мені нічого не варто було повернути відро для сміття і деաевий ланцюжок. Ця історія змусила мене замислитись, чи можна побудувати щасливе сімейне життя після 50 років?