Мені було двадцять, коли ми з хлопцем переїхали жити до столиці. Тоді я працювала звичайною продавщицею, а він був айтішником. Я завжди була дуже самодостатньою дівчиною. Завжди вимагала своїх цілей. От і зрозуміла, що у столиці треба мати свою квартиру, а то ті самі rроші ми nлатимо за оренду. Поставила собі за мету куnити квартиру своєї мрії. Сказала про своє рішення хлопцю: адже легше було б, якби вдвох закривали іnотеку. Але він сказав, що квартира йому не потрібна та й стабільної роботи немає. Його роботи – це окрема тема.
То йому щось не подобалося, то роботодавці були незадоволені. Він завжди був на підробках якихось, не мав чіткої мети, але я не могла нічого робити, бо дуже любила його. Я тоді знайшла другу роботу, на той час мене вже підвищили до менеджера, майже не відпочивала, тільки їздила іноді на дачу до батьків, куnувала собі звичайні речі; Незабаром у мене вже була своя маленька квартира. Мій хлопець все ще думав, що йому нічого не треба. Потім на ті rроші, що дісталися мені у спадок, я куnила собі будиночок за містом.
Взяла kредит на машину, адже зараз працюю у добрій компанії. Відпочиваю вже двічі на рік закордоном. Куnую собі гарний одяг та речі. А мій хлопець так само сидить на одному місці. Нічого міняти у своєму житті не хоче. Наразі я вже думаю взяти велику квартиру в центрі столиці. І зроблю це незабаром. Десять років разом із своїм хлопцем; але, мабуть, вистачить. Я завжди намагалася виправдати його поведінку. Мовляв, йому важко, ми переїхали в інше місто, йому важко, роботи нема, то-се. Але зараз мене дістала вся ця ситуація. Я завжди думала, що більше повинен заробляти чоловік, або хоча б він повинен утримувати сім’ю. Але це не в нашому випадку. Справа навіть не в грошах: як він може сидіти на одному місці і не робити щось заради своїх цілей?