Моя тітка жила у селі. Три роки тому вона nомерла і залишила свій дім мені. Я довго не був там, але нещодавно вирішив перевірити, в якому стані житло і вирішити, що з ним робити. Я приїхав і дуже здивувався. Будинок не був порожнім. Виявилося, що весь цей час там жили сусіди моєї тітки. Їхній будинок старий і перебуває у жа хливому стані. Вони його здають приїжджим рибалкам. Справа в тому, що у селі є озеро, де раніше було багато риби. Потім її стали ловити, і заснували у селі рибне господарство. За кілька років проект зупинили і зараз на озері баrато риби.
Рибалки із сусідніх сіл та близьких міст приїжджають, залишаються на якийсь час, ловлять рибу та повертаються. От і наші сусіди вирішили заробити на цьому. Наш будинок вони не могли здати, а ось свій здали. Тому і переїхали в тітчин будинок, а їх будинок здають. Можна сказати, це їхній маленький біз нес. Зрозуміло, вони мали звільнити будинок, але відмовлялися. Навіть коли я попросив у них хоча б звільнити спальню для мене, вони сказали, що я молодий, можу й на сінах поспати. А там живуть тварини – і страшний сморід. — Ми ж старі вже! – такий був їхній аргумент.
Мені довелося жити там тиж день, доки рибалки не з’їхали. Але й після цього вони відмовлялися переїхати до свого дому. — Навіщо нам повертатися, якщо ти скоро підеш? Нам краще залишитись тут, — говорили вони. Я вже не розумів, як їм пояснити, що будинок належить мені, і вони не мали права, по-перше, без дозволу переїжджати туди, по-друге, не з’їжджати, коли їх прошу. Але вони відмовлялися розуміти. Я вирішив звернутися до дільничного, бо мене просто не слухали. — Вони праві. Старі люди, їм нема де жити. Ти ж скоро повертаєшся до міста. Хай там поживуть. — Але ж це мій дім. Я маю право не хотіти, щоб там жили чужі мені люди без моєї згоди. Дільничний був на їхньому боці і не вирішив це питання. Я вирішив повернутися в місто і зайнятися продажем будинку. Може, хоч тоді з’їдуть звідти.