Колись, коли мені було 4 роки, батько залишив нас із мамою та пішов до іншої жінки. Я тата не пам’ятаю, знаю його лише з розповідей мами. Він був гуляком, у нього завжди були романи на стороні. Мама його любила, а він її покинув. Мама навіть у запій пішла через це. Бабуся на цей час забрала мене до себе. Тільки через рік мама прийшла до тями, я повернулася додому. Після роз лучення мама ненавиділа чоловіків. Вона не вірила в kохання та вважала, що всі мужики однакові. Коли бабуся їй наводила приклад своєї сім’ї – вона з дідом майже 60 років у шлюбі – мама говорила, що це виняток.
Таку ж думку вона нав’язувала і мені. У школі у мене не було стосунків, в університеті я кидалася від хлопців і тільки на роботі дала слабину. Мамі про своє перше kохання я не розповідала довго. Сказала лише, коли мій хлопець зробив мені пропозицію. Я думала, мама зрадіє за мене, але у відповідь вона зібрала мої речі та викинула їх на сходову клітку. Поставила мене перед вибором: або вона або мій наречений. Вона вважала, що він мене покине при першій нагоді, що розіб’є мені серце. Чоловіки кохати не вміють. Я обрала стосунки. Через 6 місяців ми побралися. Я була ваrітна до весілля, думала, повідомити мамі, щоб налагодити контакт. Тоді я почула: «Готуйся бути самотньою матір’ю, він тебе обов’язково покине».
Мама приходила щодня, постійно підколювала мого чоловіка. Вона й відігравалася на мені, вона задавала мені каверзні запитання, щоби чоловік мій чув відповіді. Я попросила маму не приходити, але вона не припиняла дзвонити. Потім я наро дила, і мама вирішила, що вона має бачити онучку щодня. Вона приходила та доводила мого чоловіка. А мені ж вселяла, що він мені зраджує, адже він затримується на роботі. Я чомусь повірила тоді мамі, вселяла собі це. Чоловік не витримав щоденних моїх істерик та пішов. І мама теж пішла: вона не вважає себе винною, і онука виявилася їй не потрібна. Натомість мама довела свою правоту, а я залишилася сама.