Мої родичі називають мене “невдячною та егоїстичною”, тому що я помістила свою матір в будинок для людей похилого віку. Але ось моя версія подій . Я методист, постійно зайнята на тренінгах, семінарах і часто буваю у відрядженнях. В мене немає особистого життя: я рідко ходжу на побачення і не цікавлюся протилежною статтю. Я живу в квартирі, що дісталася мені у спадок від бабусі.
Я – єдина дитина своєї матері і ніколи не знала свого батька. У мами, яка була самотня, скільки я себе пам’ятаю, нещодавно розвинулося недоумство. Вона почала забувати прості речі, наприклад, як дістатися додому з магазину. Занепокоєна, я тимчасово перевезла її до себе та провела повне обстеження її стану. Не маючи можливості забезпечити цілодобовий догляд за нею через свою роботу, я здавала її квартиру і на гроші від оренди винаймала доглядальниць, але мама в грубій відкидала кожну з них. Коли в неї почалися сильні спалахи, побачивши незнайомих людей, я зрозуміла, що не зможу впоратися сама.
Я звернулася за допомогою до своєї тітки, але вона також не захотіла допомогти. Не маючи іншого виходу і переживши неприємний інцидент, коли моя мати випадково затопила квартиру сусідів, я вирішила, що будинок для літніх людей – єдиний варіант. Я відвідую її щотижня, оплачую висококласний догляд та забезпечую її всім необхідним. Це величезне фінансове навантаження. Коли моя тітка дізналася про те, що я зробила, то обрушила на мене нескінченні закиди, залишивши мене в сум’ятті та сумнівах щодо мого рішення. Незважаючи на це, у мене є впевненість у тому, що за складних обставин я зробила найкращий вибір.