За чотири роки, проведені за кордоном, я зрозуміла, що в моєму житті немає місця чоловіку. Але розповісти про це Анатолію здається неможливим, щоб не розпалити сільські плітки. Мене назвуть “невдячною” і, можливо, будуть мати рацію. Я поїхала до Чехії під час сімейної кризи: мій свекор хворів і ми були на межі фінансового краху. Анатолій залишився доглядати його, поклавши на мене наші фінансові надії.
Я старанно посилала гроші додому, зрідка відвідувала його, але ніхто не знає про моє потаємне бажання – розлучитися з Анатолієм. Я не знайшла тут іншого кохання. Натомість я знайшла себе. У цій чужій країні я відкрила в собі індивідуальність, потураючи особистим бажанням без сімейного контролю. Вдома, живучи з батьками Анатолія протягом 15 років, я почувала себе скоріше гостею, ніж членом сім’ї. Його мати, хоч і не відрізнялася добротою, встановлювала високі стандарти, яким я важко відповідала. Моє життя було обмежене: я рано прокидалася, щільно ділила фінанси і терпіла мовчазні засудження. Навіть покупка штор була спільним рішенням зі свекрухою.
Ми думали про переїзд, але фінансові та сімейні зобов’язання постійно стримували нас. Тепер, звільнившись від цих обмежень, я з задоволенням купую все що хочу, чи сплю у вихідні без осудливого погляду. І все ж, незважаючи на те, що я чітко усвідомлюю, що хочу розлучитися і жити власним життям, почуття провини стримує мене. Сім’я мого чоловіка, яка притулила мене, коли я була без нічого, сиротою, була до мене тільки доброю… Я цілий рік мучилася над цим рішенням, коливаючись щоразу, коли намагалася висловитися. Невже я невдячна людина просто за те, що думаю про своє щастя після того, що вони для мене зробили?