Мені сорок п’ять років, дітей немає, а нещод авно мене покинула найближча людина. Ми з Віктором Петровичем познайомилися, коли обидва зневірилися знайти особисте щастя. І у нього, і у мене вже був за плечима один невдалий шлюб. У нього залишилося двоє дітей від першої дружини. Віктор був старше мене на п’ятнадцять років, але виглядав добре. Однак, мене зачепила не його зовнішність, а те, як він до мене ставився.
Жінки цінують відношення понад усе. Знала я, що саме з таким чоловіком знайду щастя? Його цілком можна було назвати заможними, ми ні в чому не потребували, він повністю мене забезпечував. Жили в добре обставленій трикімнатній квартирі. Двадцять років спільного життя – це найщасливіший період мого життя. Він під час всього нашого шлюбу любив і піклувався про мене. У нашому домі завжди був свіжий букет квітів. Але щастя не може тривати вічно. Віктор серйозно захворів і зліг у постіль .
Було дуже боляче бачити улюбленого хворим. Він тяжко хворів, і я доглядала за ним протягом п’яти років. Коли його не стало, це сильно по мені вдарило. Адже він був для мене найріднішим в усьому світі. Про майно Вітя подбав заздалегідь і заповів все майно мені. На похороні його син від першого шлюбу мені прямо заявив: «Тітка Ірина, віддайте квартиру добровільно, ми вам життя не дамо». А колишня дружина додала: “Знахабніла вона! Їй дістався весь бізнес, дача, квартира! А рідні діти Віті змушені на знімних квартирах жити!”. Чому його діти жодного разу його не відвідали, а зараз вимагають спадщини? Залишити все мені було волею Віктора, я ніколи нічого не просила. Мені наше майно дорого, бо з цим пов’язано багато приємних спогадів. Свідків того, що вони мені погрожували не було, в поліцію я не можу звернутися. Але мені страшно. Раптом вони якийсь нещасний випадок здбудують?