Колись ми з чоловіком залишили дочку з бабусею і вирушили на заробітки, щоб забезпечити їй найкраще майбутнє та накопичити гроші на її навчання. За п’ять років нам вдалося заробити більше, ніж планувалося. Тоді мій чоловік запропонував купити квартиру, щоб здавати її в оренду та отримувати додатковий дохід. Я погодилася, адже то була хороша ідея. Ми мріяли, що на пенсії подорожуватимемо і насолоджуватимемося життям. Але, на жаль, мій чоловік несподівано помер від інфаркту, і я залишилася сама. Дочка на той момент закінчувала університет. Квартира приносила мені непоганий прибуток від оренди, і я поступово відкладала гроші на майбутнє. Коли Оля зібралася заміж, вона привела зятя і попросила мене віддати їм квартиру, щоб не винаймати житло. Я погодилася, адже для доньки не шкода, хоч орендарі платили добрі гроші – п’ять тисяч гривень.
Після весілля вони заїхали до квартири, але, незважаючи на мої очікування, чоловік Олі виявився не таким добрим, як я думала. За кілька років він не зробив навіть елементарного ремонту, а його заробіток був дуже посереднім. На мої прохання допомогти у господарстві вони завжди знаходили відмовки. Оля казала, що в них немає часу, а зять вічно був зайнятий. Згодом я зрозуміла, що мені стає все важче справлятися самій, особливо коли вийшла на пенсію. Оля продовжувала ігнорувати мої прохання про допомогу. Навіть коли я несподівано приїхала до них без попередження, виявила, що вони сидять, насолоджуються серіалами та грають у комп’ютерні ігри, а квартира вся безладна. Тоді я вирішила серйозно поговорити з дочкою: — Олю, я вам віддала квартиру, а натомість жодної допомоги. Як так можна? — Мамо, не будь егоїсткою. Нам зараз і так тяжко!
Незважаючи на це, вони продовжували жити своїм життям, забуваючи про мене. Але все змінилося, коли я знепритомніла по дорозі з ринку через спеку. Мене підібрали перехожі та відвезли до лікарні. Коли я зателефонувала Олі, вона знову знайшла виправдання – сказала, що не може приїхати, бо чекає на гостей. У лікарні я провела чотири дні, і за весь цей час дочка зателефонувала мені лише один раз. Після виписки я остаточно вирішила діяти. Я поїхала до них і заявила: — Звільняйте квартиру, я знайшла нових мешканців. Вони платитимуть більше – шість тисяч гривень. — Мамо, як ти можеш? Куди нам йти? — А що мені робити? Ви мені не допомагаєте, грошей не даєте. Коли я помру, тоді отримаєте квартиру. А поки що можете платити мені оренду, якщо хочете залишитися. Вони почали кричати, що це надто дорого, і невдовзі переїхали до однокімнатної квартири на околиці. Тепер вони ображені на мене. Нещодавно я натякнула Олі, що якщо вони продовжать так поводитися, то я не залишу їм квартиру у спадок, а заповім тому, хто доглядатиме мене. Як думаєте, чи правильно я вчинила у цій ситуації?