Коли на моєму телефоні з’явився дзвінок від свекрухи, Тамари Ігорівни, я здивувалася. Вона працює в Італії і зазвичай зв’язується із сином тільки по неділях – це її вихідний день. Незважаючи на те, що ми одружені вже вісім років і у нас двоє дітей, ми бачилися з нею лише тричі. Здебільшого свекруха мешкає в Італії з іншою родиною і не планує повертатися до України. Вона подарувала нам квартиру тут. Несподіваний дзвінок дуже здивував мене.
Свекруха запитала, чому мої батьки не підтримують нашу сім’ю матеріально, як це робить вона. Вона була засмучена тим, що мій чоловік працює на кількох роботах, а мої батьки, на її думку, нічого не роблять для нас. – Хіба це справедливо, на твою думку? – спитала вона. Того вечора я обговорила це з чоловіком. Він пояснив, що в нашій культурі обоє батьків зазвичай допомагають молодій сім’ї. Але він запевнив мене, що розуміє, що мої літні батьки можуть просто не в змозі допомогти. І все-таки його слова: «Може, твої батьки не вважають це за потрібне» – зачепили мене.
Ми прагнули фінансової незалежності, навіть машину купили на спільні заощадження. Чоловік пояснив, що не чекає на допомогу, просто так прийнято в нашому селі, ось його матері і здається дивним ставлення моїх батьків до нас. Минуло кілька днів, а я ще не заспокоїлася і не відійшла від тієї теми. Чи актуальні ще взагалі такі традиції? Чи зобов’язані всі батьки надавати підтримку, навіть якщо це є фізично можливим?