Алла сиділа біля вікна, пропускаючи через себе останні промені сонця. Її думки були зайняті спогадами про часи, коли вона і Павло тільки починали своє спільне життя, і кожен день був сповнений захопленням та новими відкриттями. – Алла, – тихо промовив Павло, з’являючись у дверях кімнати. – Пам’ятаєш наше перше побачення? Вона посміхнулася, згадуючи той день. – Як я можу забути? Ти запросив мене до парку, і ми цілий день гуляли, розповідаючи один одному історії з дитинства. Павло підійшов і взяв її за руку. – Давай зробимо щось особливе. Завтра. Адже нам ніщо не заважає, правда? Наступного дня Павло запросив
Аллу до ресторану, де вони не були багато років. Вечір пролетів непомітно : вони обговорювали подорожі, які мріяли здійснити, книги, які читали, та фільми, які хотіли б подивитися разом. — Пам’ятаєш нашу подорож на море? — почав Павло, коли вони вийшли з ресторану. — Ту, де ти впав із дошки для серфінгу і всю ніч скаржився на біль у спині? – сміючись, відповіла Алла. — Так, саме ту, — з усмішкою відповів він. — Що скажеш на те, щоб знову поїхати туди?
Незабаром вони вже планували свою майбутню відпустку. Повертаючись до пристрасних обіймів юності, Алла та Павло переосмислювали свої стосунки, роблячи їх яскравішими та насиченішими. І так кожен день ставав для них новою пригодою. Вони вчилися заново бачити один одного, шукати і знаходити те, що раніше упускали з уваги. — Павло, як думаєш, ми можемо заново закохатися одне в одного? Він глянув на неї, глибоко заглянувши в її очі, і прошепотів: — Ми вже це робимо, люба. І саме в такі моменти вони розуміли, що справжнє кохання не зникає з часом. Воно просто змінюється, адаптуючись та розтягуючись на все життя.