Рухаючись глибоким переконанням, що мій син заслуговує на краще, я рішуче заперечила його одруження на дівчині з села. Незважаючи на мої спроби направити його на більш відповідну, на мою думку, дівчину, він вибрав її, і вони планували створити сім’ю, а потім жити під моїм дахом. Я просто не могла прийняти цю дівчину як невістку,
вважаючи її нижчою за нього, та й усієї нашої родини. Вирішивши розвалити їх союз, я використовувала різні стратегії – від відкритого звинувачення в невірності та в крадіжці, до маніпулювання обставинами, сподіваючись, що вона одного разу піде. Навіть коли вона народила мені онука, я зажадала провести тест на батьківство, але виявилося, що дитина справді була від мого сина. Моїм останнім засобом стала пропозиція їй грошей, щоб вона нарешті пішла від нас, але натомість вона повідомила мого сина
про мою пропозицію. У результаті вони вирішили поїхати, віддалившись від мене. Як би там не було, я залишалася непохитною у своїй позиції, ще раз запропонувавши йому вибір між його сім’єю та мною, сподіваючись, що він зрозуміє. Однак серед усієї цієї метушні я не можу не поставити запитання: чи не завдали мої дії непоправної шкоди нашим стосункам?