Приїжджати до свекрухи до села мене ніколи не приваблювало, насамперед тому, що у всьому, чим ми володіємо, ми з чоловіком покладалися на свої зусилля та підтримку моєї родини. Наша квартира дісталася нам від моєї тітки, коли мої свекри вклали значні кошти у свою дочку, залишивши нам мінімальну фінансову допомогу. Ця нерівність стала очевидною, коли вони збудували для дочки окремий будинок, а підтримка нам обмежилася скромними подарунками на день народження.
Незважаючи на це, ситуація вимагала нашого візиту до села. Моя золовка переїхала до Канади, залишивши своїх батьків без допомоги. Тепер, коли мій свекор хворий, а свекруха відновлює здоров’я, відповідальність за допомогу лягає на нас. Я чинила опір цій ідеї, стверджуючи, що наші вихідні призначені для відпочинку, а не для роботи на тих, хто навряд чи зробив внесок у наше благополуччя.
Я припустила, що передача їхнього будинку нам може виправдати наші зусилля з огляду на прецедент, створений з їхньою дочкою. Однак ця пропозиція викликала лише гнів моїх свекрів, які відмовилися її розглядати, підкресливши разючий контраст у їхньому відношенні до своїх дітей. Зіткнувшись з їхньою відмовою і дисбалансом, я залишилася розмірковувати про справедливість нашої ситуації і про те, які кроки зробити далі в цій динаміці, коли наші зусилля здаються очікуваними, але не винагороджуються.