Два роки ми зустрічалися, поки зважилися на весілля. Потім ще два роки облаштовували гніздечко, поки зважилися наро дити. Звістка про те, що незабаром стане татом, привела чоловіка в захват. Наро дила я нормально. Чоловік світився від щастя, коли забирав нас із малюком. Вдома він спочатку допомагав мені з дитиною. Потім став потихеньку відливати. Я розуміла, що після роботи він утомлюється, тому сил на дитину вже не вистачає. Тому й не наполягала на догляді за дитиною. Але незабаром чоловік “впав у дитинство”.
То просить кіно разом із ним подивитися, то просто полежати поряд, то чай один пити не хоче. І коли я відмовлялася, він обра жався. Та я б сама, із задоволенням і кіно по телевізору подивилася, і повалялася на дивані. Але у мене дитина. Я живу так, як зручно нашому малюкові. Чоловік обра жався. Не розмовляв зі мною. Деколи по кілька днів. А одного разу його обра зи вилилися у сkандал. – Ти мене іrноруєш, не звертаєш на мене уваги. Таке враження, що ти є, є наша дитина, а мене в цьому будинку немає. Ти постійно відштовхуєш мене, — сер дився чоловік.
– Не вигадуй. Ніхто тебе не іrнорує. Але погодься, що я не можу за першим покликом бігти до тебе. Малюк вимагає турботи щохвилини. Я, звичайно, можу йому сказати “малюк, полеж тихенько, поки я з татом кіно подивлюся”, але він не зрозуміє, – намагалася пояснити обставини, що склалися. – У мене таке почуття, що я зайвий у квартирі. Проживаємо поряд, як сусіди у комуналці. У тебе свої nроблеми, у мене свої. Ти віддалилася від мене, — твердив чоловік. Як переконати чоловіка, що він, як і раніше, дорогий мені? Не уявляю. Порадилася із мамою. Вона втішає – це тимчасово, пройде. Але чи маємо цей час?