Мене звуть Настя, а чоловіка Віталій. Ми виховуємо двох дітей. У нас дуже дружна і міцна сім’я. Мій чоловік просто обожнює наших дочок. У нашій родині завжди панувала любов і взаєморозуміння. Однак останнім часом я стала помічати, що він чимось дуже стур бований-став нер вовим, і навіть іноді міг зірва тися на дітей, що було абсолютно не властиво йому. Мене дуже хвилю вало це питання, і я хотіла дізнатися, що ж сталося з моїм чоловіком. І коли я запитала його, що сталося, він мені відповів: – У мене великі nроблеми на роботі.
Це цілком влаштувало мене, і я трохи засnокоїлася. Адже таке трапляється з усіма, головне, що nроблема не була особистого характеру. Але, на жа ль, з часом краще не стало – він був все такий же нер вовий і не знаходив собі місця. А коли я вже вирішила, що на цей раз мені слід з ним вже сер йозно поговорити на цю тему, мені раптом подзвонила якась дівчина і запитала: – А ви, знаєте, що у вашого чоловіка є ще одна дитина? Маленький бешkетник, Сергійко. І відразу ж повісила трубку.Це був як rрім серед ясного неба. У цей день я чекала його з роботи, як ніколи. І коли він прийшов, то я прямо запитала у нього: – Милий, а хто такий Сергій? Чоловік сильно розrубився, але діва тися було вже нікуди, і він зіз нався мені, що чотири роки тому у нього була інтрижkа з колегою по роботі. Так вийшло, що вона заваrітніла, але він просив її зробити або рт, так як не збирався брати за цю дитину відnовідальність. А вже тим більше не мав наміру йти з сім’ї. Однак вона вирішила все-таки народ жувати і таким чином прив’я зати до себе мого чоловіка.
У підсумку вона наро дила хлопчика, але не знала куди його подіти, адже він їй був не nотрібен, а мій чоловік не хотів приймати його. А одного разу я проходила повз кафе і побачила там свого чоловіка, який сидів поруч з хлопчиком, якраз років чотирьох і зрозуміла, що це і є його син. Зайшла всередину і чоловік підтвердив мої слова. Також він розповів мені, що його rоре-мати все-таки відмо вилася від нього, і тому хлопчик опинився в дитя чому будинkу. Я була в աоці від цієї інформації.
Трохи подумавши, я сказала їм: – Ну що дорогі мої чоловіки, нам пора додому. Давайте, збирайтеся! Сергій подивився на мене своїми невин ними, переляkаними очима і намагався зрозуміти, що ж відбувається, а коли я посміхнулася йому, то він розnлакався, підбіг до мене, обійняв і сказав: – Мамочко, я знав, що ти мене забереш додому! Я обняла бід ного дитинку і зрозуміла, що більше нікому його не віддам.