Увечері, коли мати Володі, втомлена, прийшла додому, то відразу попрямувала на кухню. Син сидів у своїй кімнаті і виконував домашнє завдання. Покосившись на щоденник, Вова взяв його в руки і повільно, як на смерть, побрів до матері. – Ти що, синку? – запитала мати, побачивши його сумне обличчя. І Володя розповів їй таке, що її обуренню не було меж …Продзвенів шкільний дзвінок, який покликав учнів і вчителів на черговий урок. Старшокласники, докурюючи сигарети, покидали недопалки. Тільки культурний красень Олег з 11-го класу, озирнувшись і не побачивши поблизу урни, з жалем похитав головою. І тут, звідки не візьмись, повз пробігає хлопчисько.-Стій, – скомандував Олег.- Чого? – з неохотою запитав хлопчик.- Он, бачиш урну?- Бачу.- Іди, кинь в неї мій недопалок.- Так дзвінок же. І далеко вона.- Ти що, шибеник, надумав мені перечити?-Ну, гаразд, давай, – покірно сказав учень молодших класів.- Тебе як звуть?- Ну, Вова з 3-го класу.-Дивись, Вова, не кинь недопалок повз урну.- Гаразд, – покірно озвався той.Чи не добігши два-три метри до заповітної урни, Вова зустрів вчителя історії.
– Ти куди біжиш зі школи? – поцікавився той.- Так я, от, недопалок хотів кинути в урну, – нехитро відповів Вовка Недопалок? – з подивом і обуренням запитав Павло Іванович.- Це не мій, – з тривогою зауважив Вовка.- Та ти ще й брехати навчився. Ну підемо в школу. І принеси мені свій щоденник, я напишу батькам, як ти проводиш зміни.Додому Вова повертався ображений. Йому здавалося, що в портфелі за спиною лежать не книги і зошити, а цегла. Лямки палили плечі. Настрій – пригнічений. B щоденнику учитель написав красивим почерком: “Ваш син курить. Прийміть заходи “- і розписався. І сказав Вові показати це матері і підтвердити те, що вона прочитала, підписом.Увечері, коли мати Вови, втомлена, прийшла додому, то відразу попрямувала на кухню. Син сидів у своїй кімнаті і виконував домашнє завдання. Покосившись на щоденник, Вова взяв його в руки і повільно, як на смерть, побрів до матері.- Ти що, синку? -запитала мати, побачивши його сумне обличчя і щоденник в руках. – Двійку отримав?- Ти знаєш, що двійок я не отримую.- Так що ж? – зацікавлено спитала вона.- На, почитай.- Не може бути. Ти що, курити почав? – прочитавши написане, обуренозапитала мати.- Ні, мама, я не курив і не курю.І Вова розповів їй, що і як насправді сталося.
– Це треба ж, невинну дитини так образити, – з обуренням сказала мати.- Ну принеси мені ручку. Я заразтутрозпишуся, я йому цьому історику поясню, як треба виховувати дітей.Взявши ручку, вона після розпису вчителянаписала: “Перш, ніж карати дитину-учня, треба спочатку розібратися, a потім уже виносити свій вердикт. Те, що Bи собі дозволили, – вище будь-якої неприпустимості “.Прочитавши написане, вона залишилася задоволена і своїм почерком, і грамотністю, a головне – змістом. На наступний день, зустрівши Вову в шкільному коридорі,істориквідразу згадав свій запис в його щоденнику.- Ну, Володя, почекай. Мама прочитала мій запис в щоденнику.- Так. Ось читайте.- Так ти не куриш? – трохи розгублено запитав учитель.-Ні, – відповів Вовка і виклав свою розповідь, що сталося.-Та-a-a – до, – простягнув стурбований історик. – Недобре вийшло. Давай щоденник і почекай мене. Я зараз в учительській напишу твоїй мамі слова вибачення. Як її звати?- Алла Іванівна, – спокійно відповів Вовка.Педагог відкрив щоденник і написав:”Шановна Алло Іванівно, я виявився не правий. Моя поспішність завдала Вам велику психологічну травму. Готовий будь-яку ціну спокутувати свою провину. З повагою до Вас, Павло Іванович “.
– Ось, Володя, твій щоденник. Нехай мама обов’язково прочитає. І ти мене, будь ласка, вибач.Вже сутеніло. Двері Вові відкрила мама. Дочекавшись, коли вона опинилася в своєму штабі – кухні, він з дитячою готовністю і наївністю простягнув їй щоденник. Вона прочитала, і легка ледь помітна посмішка переможниці з’явилася на її гарному обличчі.- Гаразд. Приймаю його вибачення. Подай-ка ручку. Я попрошу його дещо.- Зараз, – сказав Вова.Сівши за чистий кухонний стіл і трохи подумавши, вона написала:”Павло Іванович, я добре розумію особливість Вашої роботи. У Bac сотніучнів.З такою аудиторією можна щось і не додивитися. Я виховую свого сина одна, чоловік загинув. І дуже попрошуBacнаглядати за моїм хлопчиком в міру можливості. З повагою – Алла Іванівна “.-Синку, – сказала вона,повертаючищоденник. – Нехай Павло Іванович це прочитає обов’язково.- Гаразд, скажу.Тільки після останнього уроку Вова зустрів історика і простягнув йому свій щоденник. Той з відвертою радісною посмішкою швидко взяв його з дитячих рук.Відкривши сторінку для особливих записів і прочитавши, що там було написано, сказав:-Володя, почекай мене трохи, – і зник в учительській.
Через хвилини три він повернувся і простягнув Вовці закритий щоденник. Там він залишив свою чергову запис:”Вельмишановна Алла Іванівна, я дуже радий, що, після моєї помилки, довіряєте мені доглядати за Вашим сином. Я візьму за честь виконати ваше прохання. Постараюся опікати його. З вдячністю – Ваш Павло Іванович”.Коли син ввечері знову простягнув матері свій щоденник, вона з неприхованою посмішкою і жіночим цікавістю прочитала нове невелике послання. Ручка вже лежала на столі. Алла Іванівна ледве умістила свою звісточку на списаного сторінці:“Павло Іванович, я не сумнівалася, що Bи – справжній педагог. І на перший поклик відгукнулися, на материнське прохання. У Bac велике серце і справжня душа. З гарячим привітом, Алла Іванівна”.На наступний день, підходячи до школи, Вова помітив вчителя, самотньо стояв у сторонці.- Як ти себе почуваєш, Володя? – поцікавився історик.Нормально.- А мати?- Теж добре.- А домашнє завдання виконав?- Так. І вірш вивчив.- От і молодець. От і добре. А-a-a, – простягнув зніяковіло Павло Іванович.- Візьміть щоденник. Але там уже немає місця, щоб щось написати.Учитель обережно взяв Вовин щоденник і з ще більшим інтересом, ніж раніше, прочитав теплі слова на свою адресу.- Володя, в кінці дня я передам з тобою лист. Добре?
-Добре. Мені не важко.Цілий місяць день день y Вова за сумісництвом працював шкільним листоношею, доставляючи кореспонденцію від матері до вчителя і від Павла Івановича до Алли Іванівни.Потім раптом поштовий зв’язок припинилася, і мати сказала синові:- Володя, я сьогодні йду в театр, мене запросили. Ти зможеш увечері побути вдома один?-Спробую, якщо для справи потрібно.-Для справи, синку, дуже важливої для мене.І ще цілий місяць мама ходила то в кіно, то в театр, то на вечір поезії, то на виставки. А одного вечора, прийшовши з запізненням, покликала Вовку до себе і сказала:- Синку, y мене і y тебе завтра, в неділю, особливий день: Ми підемо з тобою в дитяче кафе. Там буде і Павло Іванович. Ми хотіли з тобою порадитися. Ти не проти?- Ні. Якщо для справи, то я готовий.B кафе Вовці накупили всяких солодощів і напоїв. Він їв їх, a вони ніби й не зменшувалися. Потім мама похвалила сина за хороший апетит і сказала, хвилюючись:- Володя, ми з Павлом Івановичем вирішили з тобою порадитися.- Радьтеся, якщо потрібно для справи.- От і добре, от і розумник. Володя, ми з Павлом Івановичем вирішили пов’язати наші долі.
– І чому ж ви їх будете пов’язувати? – наївно запитав Вова.-Володя, – в розмову вступив Павло Іванович, – це мама сказала образно. Якщо бути більш точним, то нас пов’язує взаємна любов. Як y старшого чоловіка в родині, я прошу руки твоєї мами. Не відмовляй мені, будь ласка.- Хмммм – простягнув Вова, – з вами дійсно закуриш.- Як ти прав, Володя, – м’яко сказав історик. – Хто б міг подумати, що чужий недопалок стане приємним приводомпознайомитися з твоєю чарівною мамою.- Гаразд, раз для справи потрібно, то я згоден. Ось моя чоловіча рука. – І він простягнув Павлу Івановичу свою дитячу ручку.- Володя, Вовчик, милий наш, дорогий. Як ми раді, – кинулися обіймати і дякувати йому Алла Іванівна і Павло Іванович.- Володя, що тобі подарувати в цей знаменний для всіх нас день? – запитав Павло Іванович.-Якщо для справи, то подаруйте мені новий щоденник. А той візьміть собі на пам’ять