Не хочу вдаватися до подробиць, але моє життя склалося так, що всі батьківські обов’язки полягли на мене одну. Я почала працювати, як не в собі. По роботі мене перевели до сусіднього міста. Я заощаджувала гроші на всьому, і тому часто їхала поїздом на роботу в понеділок, поверталася вранці у суботу. В цей час моїми дітьми мама займалася. На роботі я вдавала, що приїхала раніше за всіх, а не ночувала на роботі. Харчування у мене було триразове! Ватрушка у понеділок, середу та п’ятницю… на більше мені не вистачало грошей. Я не помітила, як не тільки я, а й оточуючі на мене забили.
Одного дня я стала перед дзеркалом і нічого в ньому не побачила. Я втратила свою фігуру, своє обличчя, себе… Я пам’ятаю ці дні зі сльозами на очах, хоча тоді не усвідомлювала, наскільки мій стан плачевний. Головною місією мого життя були мої діти: треба було їх нагодувати і одягати хоча б у що-небудь. Так і минав час. Я з кожним днем йшла на дно, але з кожним днем мені ставало все глибше і глибше на все начхати. Якось я зайшла в гості до мами. Вона зібрала перед моїми очима недоїдені макарони з тарілок дітей і поклала тарілку переді мною. Щоб ви розуміли, ці макарони раніше завжди діставалися її собаці.
Тоді в мене стався справжній нер вовий зр ив, істериkа. Я почала плакати, а мама – виправдовуватись, мовляв, у неї трапилося якесь помутніння. Я тільки тоді зауважила, що ці помутніння траплялися з усім, що тим чи іншим чином стосувалося мене. З того часу я сама позначила, як треба зі мною поводитися. Знайте, люди звертаються з нами так само, як і ми до себе. Ця проста істина повернула мене до життя. Я навіть роботу змінила, щоб відновити своє здоров’я і не мучити себе недосипанням та недоїданням.