У голові було багато думок, а в душі багато змішаних почуттів, коли я їхала до нього. Можна було знайти багато раціональних причин ухваленого мною рішення, але правда в тому, що всі вони брехливі. Справжня причина глибша. Її важко передати, але можна. І чому не хотілося витра чати на це слова та сили? Вже немає сенсу. Він зустрів мене у звичайному настрої, але зазирнувши в очі, внутрішньо щось запідозрив, стиснувся. А я, зазирнувши до нього в очі, знову не побачила ясності.
Він був із тих, чий максимум комфортне життя. Він був готовий пожер твувати правду конформізму, щоб не виходити зі свого теплого кокона брехні. А мені хотілося літати, відчувати життя, боятися, радіти, не сидіти дома. Нам не по дорозі. Він звично мене обійняв, і я заплющила очі, глибоко вдихнула. Хотілося запам’ятати цей запах. Нехай скоро його і переб’ють баrато інших, але нехай він буде в пам’яті, як нагадування про цей відрізок шляху, який навчив мене комфортній любові. Він узяв мене за руку.
-Про що хотіла поговорити? -Давай у кафе. Вже сьорбаючи каву. -Так що сталося? -Мені запропонували роботу у Парижі. Здивовано піднялися брови. -І? -І я погодилася? -І надовго це? -Назавжди. Завмер, не може знайти слів. -В сенсі? А як же наше весілля? А як же я? Ти ж знаєш, у мене тут робота, я не зможу поїхати. -Знаю. Дивлюся просто в очі. На губах мимоволі сумна посмішка. Він починає розуміти. Я бачу, що йому бол яче. Мені б не хотілося завдавати бол ю, але ще більше не хотілося б брехати собі. -І це все, так? — у голосі гіркота. Киваю, залишаю гроші за каву, беру сумку та йду. Вже на вулиці можу дозволити самотню сльо зу. Обережно, щоб не пошkодити макіяж. Попереду переїзд, нове життя, а позаду перегорнута сторінка.