Надворі був жовтень. В наших краях в цей час року вже досить холодно. Я йшов додому, холодний вітер бив мене по обличчю. Я глибше кутався в осіннє пальто. Коли я проходив повз переходу, побачив бабусю. Вона була досить старенька. Стояла на морозі без верхнього одягу, на голові тільки хустка. Перед жінкою лежав маленький столик з кількома банками.
Там було і варення, і солоні огірки. Я мимоволі зупинився: -Бабусю, а чого ти стоїш в таку погоду тут? -Любий, nродаю своє добро. З городу все, домашнє. -Холодно ж, бабуся, можна ж і в гарну погоду торгувати. Бабуся сумно опустила погляд. -А жити на що? Пенсія маленька, ось я стою тут. Я задумався. -А діти тобі не доnомагають? -Дітям не до мене, і син, і донька живуть закордоном, забули вони мене стареньку. На очах жінки виступили сльози. Я оглянув її товари. Виглядало все це досить смачно.
Вирішив доnомогти жінці і куnити все. Варення віднесу мамі, вона його любить, але давно вже не готує. Огірки і помідори собі залишу, люблю таке. Коли бабуся почула, що я збираюся все куnити, не повірила своїм вухам. Вона здивувалася і була зворушена. -Все хочеш? -Так, всі. Повертався я в піднесеному настрої додому. Було радісно, що зробив добру справу. Треба доглядати за своїми старими батьками. Шкода, що нині пенсіонери змушені чимось ще торгувати, щоб вижити.