Я, як людина, яку раніше змушували відвідувати бабусь і дідусів, повністю розумію моїх дітей. Справа в тому, що у мене є два сини, і одна дочка. Ще в дитинстві вони не могли без мене і дня прожити, весь час обіймалися, ділилися своїми nроблемами зі мною, я була для них вчителькою, але не наук, а життя. Минуло багато років, всі вже виросли, хто собі сім’ю завів, хто кар’єру будує, а про мене всі забули. Ну, не те, щоб зовсім забули… Гроші іноді відправляли, якщо привід був-дзвонили, говорили зі мною по телефону, та й все.
Я не бачив в цьому нічого поганого, все ж, молодь не любить доглядати за людьми похилого віку, що вже говорити про те, щоб хоча б іноді просто так дзвонити, поцікавилися, як справи. При всьому при цьому, моя племінниця, дочка моєї сестри, яка в дитинстві часто проводила час з моїми дітьми, часто мене відвідує, дає гроші якщо треба, приносить мені продукти кожен раз… Справа в тому, що ще багато років тому, моя сестра була занадто зайнята своєю кар’єрою, тому дочка часто залишала мені.
Зараз сестра володіє великою компанією, і взагалі вона людина розви нена, баrатий, ось тільки дочка її не любить, адже в дитинстві з нею сиділа саме я. І ось, з часом, я відчула, що я стаю все слабкіше і слабкіше, тому вирішила написати заповіт. Моє найдорожче майно, мій будинок, я залишила племінниці, яка і провела свої останні роки життя зі мною. Ось тільки мої діти через це лише розсердилися, мовляв, вони ж мої рідні діти, чому будинок я не їм залишила. Тільки коли я назвала причини, ті відразу голови опустили, Засо ромилися.