Тато кинув нас, коли мені було всього 2 рочки. Не знаю, чи через це, але протягом усього мого життя, мама і інші мої родичі ставилися до мене, як до чужої дитини. По-справжньому мене ніхто не любив. Я жила з мамою, тіткою і бабусею. Мама і тітка завжди були на роботі, так що про мене дбала здебільшого бабуся. Ну, як дбала. Вона готувала мені їсти, дивилася, щоб я нікуди не лізла, а так їй було абсолютно плювати на мене.
Я і не вимагала якогось особливого звернення до себе, але, скажіть, кому не захочеться, щоб його любили?! У дитинстві я відчувала, що мені чогось не вистачає, але чого-я не знала. Тільки подорослішавши, я зрозуміла, з якими труднощами мені вдалося вижити в умовах маминої нелюбові до мене. Я пам’ятаю, що бабуся чомусь завжди відмовлялася мене купати. Вона гидувала, напевно… цим займалася моя тітка, у якої дітей не було, так що найпрекраснішим способом виховати дитину для неї було руkоприкладство. Не те, щоб вона мене мучила, але могла вліпити мені з приводу і без.
А мама … я завжди думала, що мама мене дуже сильно любить. Вона і справді говорила,що сильно-сильно мене любить, а я вірила… Одного разу мама прийшла додому, заявила, що у неї новий чоловік і пішла з дому, залишивши мене з родичками, які і так не стрибали від радості від моєї присутності в будинку. Кілька днів після відходу мами я провела, сидячи на холодній підлозі перед вхідними дверима, чекаючи матусю.
Так би і просиділа я все життя, якби сподівалася на підтримку тітки і бабусі. Тільки тоді я зрозуміла, наскільки я чужа їм. Вже подорослішавши, я знайшла собі хлопця, роботу і стала незалежною жінкою. Я побудувала собі нову сім’ю, де мене люблять і цінують, а стару я забула, як страшний сон. Кажуть, дитячі травми проектуються в майбутньому на наступні покоління, але в моєму випадку все навпаки. Я люблю свою дитину рівно стільки, скільки їй необхідно. Я не душу дитину турботою і rіперопікою, не шкодую поцілунків, обнімашек і похвали. Що мені подобається в собі найбільше — у мене немає нічого від матері і ніколи не буде.