Батьки на перший внесок віддали всі свої накопичення, ще й з премії додали, а потім уже якось nлатили щомісяця потроху. Начебто було нескладно. Але потім настали невиразні часи – один за одним хворіли бабусі та дідусі Інни. Дівчина сама в дитинстві була не спокійною дитиною. Платити іnотеку стало складніше, але їм вдалося подолати ці труднощі на своєму шляху. За кілька років будинок нарешті добудували. Після невеликого косметичного ремонту батьки Інни здали квартиру в оренду, поки дочка виросте і сама туди переїде.
Все життя Інна зростала з усвідомленням, що має квартиру; мама називала її «старт для великого життя». Якось Інна стала очевидцем такої неприємної розмови мами з близькою подругою – тіткою Надею. — Як вам пощастило… Он, у Інночки вже своя квартира є, — говорила тітка Надя, — нескладно їй буде в майбутньому, а все завдяки вам. Ми з чоловіком так і не наважилися на kредит, а зараз шkодуємо. — Ну як би сказати. Думаю, я тоді погарячкувала з рішенням, — відповіла мати Інни, винувато схиливши голову вбік. — Як це погарячкувало?
Передумала квартиру Інці віддавати? — Тітка Надя округлила очі. — Ну, так, передумала. Або почала міркувати по-іншому з віком – називай, як хочеш, – каже мати, – ми ж пенсіонери. На роботі така каша почалася, у мене немає впевненості у завтрашньому дні, а квартиранти у мене такі сумлінні: nлатять день у день, у строк. Вони наш із чоловіком єдиний дохід, не рахуючи зарплати, якої скоро не буде. — Так, ти вчасно, — зітхнула тітка Надя, — ось Інка образиться. — Чого їй ображатися? В неї є хлопець. Обидва освічені, розумні молоді люди зможуть ще куnити собі квартиру спільними зусиллями. Ми ж із чоловіком самі з самих низів піднімалися. Вона зрозуміє, не образиться,— тихо сказала Інна. Але Інна все почула, зібрала речі і більше туди не поверталася.