Моє сімейне життя почалося 10 років тому. Весь цей час я мріяла про дітей, але нічого не виходило. Все спробували — не вийшло. Найдивовижніше в цій історії те, що ні у мене, ні у чоловіка не було ніяких nроблем зі здоров’ям. Коли шансів вже не залишилося, ми вирішили взяти дитину з дитбудинkу. Чоловік з радістю прийняв цю ідею-і ми стали збирати документи. Вітя став для нас головною метою.
Моя мама підтримала нас, але ось від свекрухи такої реакції я не очікувала: — Ви з глузду з’їхали? Знаєте, які діти туди потрапляють? Але ми не слухали цю старечу маячню — і продовжували впевнено йти до своєї мети. Були настільки захоплені цим процесом, що я навіть не помітила свою затримку. А коли стривожилася-то пішла до ліkаря. Повірити своїм вухам було неможливо: я була в положенні. Не варто говорити, що відчувала себе на сьомому небі. Навіть свекруха була рада це чути.
Такої турботи і теплоти від близьких і родичів я ніколи не відчувала. Була така рада, що зможу подарувати Віті братика або сестричку. Наро дився Богданчик-мій рідний синочок. Робила все можливе, щоб Вітя не відчував себе обділеним. Ось тоді і виступила свекруха — зі своєю пропозицією: — Рідна ж дитина у вас вже є. Так ось-займайтеся його вихованням. А цього відвезіть назад! Ледве-ледве втримала себе в руках, щоб не послати її куди подалі. Незабаром виявилося, що свекруха давно вже готувала ґрунт для свого вердикту – полоскала мізки моєму чоловікові. Звісно, після цих слів ноги її більше не буде у нас в будинку.