– Лена, ми продаємо будинок. Тобі пора йти. — Заявила тітка Валя — А до батька геть і їдь. Твоя мати з бабусею приховували його від тебе. Він у столиці живе. Жінка виклала на стіл чорно-білу фотографію. На ній ще молода мати стояла в обнімку з красивим високим хлопцем. — Поїхав він у місто, і вони розлу чилися. Його батьки не схвалили їх шлюб з твоєю матір’ю. Листи все писав, писав, а потім перестав. Незабаром наро дилася ти. Про тебе він не знає. Олена росла з мамою і бабусею, про батька вона нічого не знала, та й не прийнято у них в родині було говорити про нього.
Бабусі не стало кілька років тому. А мама nішла з жи ття зовсім недавно. Нікуди Олені було йти. Тоді вона зібрала речі і поїхала в місто. У місті Олена виявила, що пропала її сумка, в якій були гроші і особисті речі. Вона сіла на лавочку і заnлакала. Не знала, що тепер робити. — Що з вами? — почула вона чийсь голос. Голос належав молодому чоловікові років двадцяти п’яти. Вона розповіла все. Чоловік запропонував поїхати до нього. Вибору у Олени не було, вона поїхала з ним. — Мене Олексій звуть, — посміхнувся він. Він напоїв дівчину гарячим чаєм.
Раптом Олені на очі кинулася стара фотографія. Чоловік на фотографії був дуже схожий на її рідного батька. — Це мій вітчим, Ігор Петрович. Після того як батько повернувся, він одружився в перший раз, але рік по тому їх шлюб розnався. А через п’ять років він зустрів мою матір, мені тоді роки три було, Ігор Петрович дав мені своє прізвище і виховав, як рідного сина. Тоді Олена показала йому ту стару фотографію і все стало на свої місця. Наступного дня вони зустрілися з Ігорем. Він був дуже радий, що у нього є дочка. Адже він все ще любив маму Олени. І прийняв дівчину в сім’ю.