Не розумію батьків, які не роблять ніяких зауважень своїм дітям. Тим більше якщо справа стосується громадського місця. Їхала я в поїзді і так не пощастило, що моїми сусідами виявилася одна сім’я. На вигляд це були милі люди, інтелігентні і хороші. У них була дочка, десь близько 5-и років. Вдень дівчинка малювала, сиділа в телефоні. Але ось вночі вона різко змінювалася — і дитині хотілося більше ігор. Вона починала приставати до пасажирів, і перш за все до мене.
Дівчинка могла базікати без угаву, хоча під вечір всі люди хочуть просто відпочити і посидіти в тиші. Але цю дитину було просто не заткнути. Вона говорила про все, всяку дрібницю збирала і розповідала, нервуючи цим всіх навколо. Але мамі дівчинки це, навпаки, подобалося. Вона, напевно, думала, що дуже добре, раз її дочка може так легко почати розмову з незнайомими людьми. Але найгірше було далі — коли дівчинка раптом починала танцювати або співати. Вона включала будь-яку музику на телефоні і починала рухатися.
Гаразд ще танці можна було якось витерпіти, якщо музика була неголосною. Але ось цей спів… у дитини не було слуху, вона ніде не займалася вокалом, і тому у неї виходило не спів, а просто вигукування. Тут вже донькою став пишатися її батько, який вважав, що у нього росте справжній талант. Коли дівчинка підбігала до втомлених мужиків після роботи і починала щось питати і діставати їх, то чоловіки просто відверталися або ігнорували дитину. Тоді дівчинка поверталася до батьків і починала голосно, на весь вагон, описувати ситуацію з ігнором дядьки… Все було дуже негарно, але батьки за всю поїздку не зробили їй жодного зауваження.