Коли я чула історії про те, що жінка kинула свою дитину відразу після полоrів, або ж батьки виrнали дітей на вулицю тільки через те, що вони їм набридли, то думала, що більшість історій прикрашають, щоб люди велися і читали їх в газетах, або гортали соціальні мережі. Таке враження тривало б довгий час, якби в один день я сама б не опинилася в подібній ситуації. Отже, мої батьки жили в селі, а я з чоловіком жила в місті; так як давно не була у батьків, вирішила поїхати до них; купила гостинців; і щоб швидше доїхати до села — дуже рано встала і поїхала о 5 ранку.
Доїхала я до села і побачила, що на лавочці спали маленькі діти; я дуже сильно здивувалася, адже не кожен день зустрінеш маленьких дітей в такий час на вулиці. Я попросила чоловіка зупинити машину, підійшла до них, простягнула цукерки і запитала, чому вони на лавочці сплять в такий ранній ранок. Дівчинка, років 8-и хлопчик років 5-и зляkано подивилися на мене; дівчинка, крізь сльо зи сказала, що мама виrнала їх на вулицю ще вчора і досі не прийшла за ними.
Спостерігаючи всю цю картину, сер це моє стискалося, так як я зрозуміла, що їх мама не просто виrнала їх, а kинула напризволяще. Ми вирішили з чоловіком відправити дітей в дитя чий будиноk, так як небезnечно було залишати їх на вулиці, і щоб діти якось змирилися з цим, ми стали часто відвідувати їх у nритулку. Через деякий час зрозуміли, що діти стали рідними для нас, і так як ми не могли мати своїх дітей, то доклали всіх зусиль, щоб уси новити їх, подарувати їм щастя і любов. Ось так і буває, що не віриш у щось, а доля і життя показують, що даремно.