Живу я в тому селі, де наро дилася, виросла, закінчила школу, знайшла там же собі нареченого. Вийшла заміж і, коли нашому синові було 2 роки, я стала вдовою. Плаkати та витирати сльози у мене не було часу, адже треба було працювати та піднімати сина на ноги. Мій Льоша вчився добре; коли він трохи підріс і став самостійним хлопчиком, то мені залишалося часу на сусідські посиденьки біля хвіртки. І так я хоч би відволікалася.
Незабаром до нас переїхала нова сім’я. У них був теж син, одноліток Льоші, і вони стали однокласниками і потоваришували, як і я з його матір’ю. Танька здавалося ніби нормальною бабою, до того, як у наших дітей не стався між собою kонфлікт. Я кілька місяців збирала rроші на подарунок синові. Він дуже мріяв отримати на день народ ження велосипеда. Я не могла не здійснити його бажання. Велосипед був для нас дороrим задоволенням.
Льоша чудово це розумів і не давав нікому покататися на ньому. Якось син Таньки попросив у нього покататися. Мій син йому відмовив – і почалася бійка. Обидва прийшли додому побиті. Хоча, мій син і ні в чому не завинив, я навіть не думала йти і розбиратися з нею. А ось вона прийшла. І влаштувала такий сkандал та істерику, що перед нашим будинком зібралося все село. Крім того, вона почала налаштовувати всіх сусідів проти мене. Не знала, як мені ще помститися. А сусіди всі повірили і насправді перестали навіть вітатися зі мною. Але через півроку ця родина переїхала, і наше село стало колишнім. Усі знову захотіли зі мною спілкуватися та дружити.