Я у шлюбі вже 26 років. У мене доросла дочка. Ми з чоловіком її дуже любимо, намагалися зробити для неї все можливе щодо одягу, виховання та освіти. Ми не надто втручалися у її життя, дозволяли їй самій приймати рішення та відповідати за власні помилки. Наша дочка не поспішала виходити заміж. Але я хотіла, щоб донька мала свою сім’ю. Якось вона заявила, що має хлопця. Ми з татом були дуже раді. Наша дочка була серйозною особистістю, і я вважала, що вона не помилиться у виборі. Вона познайомила нас із тим хлопцем, за якого збиралася заміж. Він справив на нас гарне враження: був добрим, ввічливим, красивим, цілеспрямованим. Вечір пройшов успішно і ми були раді познайомитися з ним.
Він сказав, що хотів би зустрітися з нами приблизно через місяць зі своїми батьками: тоді ми зможемо поговорити про весілля. Ми жили добре, наша донька працювала і не приймала від нас rрошей, а на власні кошти одягалася і куnувала все необхідне. Вона навіть намагалася платити за комуналки, куnувати продукти, але ми з чоловіком сказали, що це наш обов’язок. Настав час познайомитись з батьками потенційного нареченого.
Ми вирішили провести зустріч у нас удома, адже так було зручніше для всіх. Ми обговорили дату, місце проведення, обмінювалися думками, скільки гостей буде, які страви вибрати. Раптом мати нареченого запитала, який посаг у нашої доньки. Питання приголомшило нас, а потім вона роз’яснила: вони житимуть у квартирі чоловіка, він дбатиме про неї. Що ж ви збираєтесь подарувати своїй дочці? Я відповіла, що у моєї доньки немає посагу, і ми не маємо rрошей на весілля. Хоча я брехала: мені була цікава її реакція. Мати нареченого стала похмурою і сказала, що весілля не буде. Моя дочка деякий час була не в кращому настрої, але незабаром це минуло. Я впевнена, що вона знайде своє щастя.