Відколи моя мама вийшла на nенсію, вона бере найактивнішу участь у моєму житті, чого не могла робити раніше. Коли я була дитиною, потребувала її турботи і уваги, але тепер, коли я маю свою сім’ю, я часто відчуваю себе ніяково від цих проявів. Вона намагається мене перевиховати. Я вже десять років готую борщ, а раптом вона каже, що я не вмію цього робити. Вона приходить у суботу вранці, влаштовує безлад на кухні, пече різні пироги, торти і йде, відчуваючи себе переможцем і благодійником. А я до вечора прибираю за нею.
Я розумію, що їй нудно одній, але до чого тут я? Ми ніколи не були такі близькі; пам’ятаю, як вона все життя працювала, а про мене дбала бабуся. Мама казала мені, що про дітей не треба дбати, їх треба виховувати. Схоже, вона ще не знала, як це робити, тому з ентузіазмом почала виховувати мою доньку. Давала мені поради, робила зауваження: Твоя дочка неправильно тримає ложку? Вона не дуже добре миє руки, ти нічому не навчила її”. Читала нотації, що моя дівчинка розмовляє з незнайомими людьми, а це небезnечно.
Через півгодини зателефонувала і була люта від того, що онука відмовилася їсти суп. Так і сказала: моя донька розпещена. Потім були дзвінки про те, що внучка влаштувала безлад, не знає, як правильно складати одяг, не навчилася чистити зуби. Я вирішила поїхати та забрати доньку, але чоловік заспокоїв мене. Наступного дня мама зателефонувала о сьомій ранку, і сказала: дочка вередує і не хоче вставати з ліжка, щоб робити зарядку. Чоловік поїхав за донькою. Після цього я заборонила матері забирати дівчинку, але вона розnлакалася і назвала мене невдячною. А за що я повинна дякувати їй?