Я зустрічався зі своєю дружиною 2 роки. Після заручин вона заваrітніла. Ми не одразу сказали про це батькам. До речі, про моїх батьків. Я з консервативної сім’ї; моя родина дуже релігійна. Батько мій – батюшка у церкві. Парафіяни знають усю мою сім’ю. Я не сказав про ваrітність не тому, що побоявся, а тому що не знав, як це зробити. Запрошення ми вже роздавали, і весілля було призначено на п’ятий місяць ваrітності. Коли батьки дізналися про таку новину, вони розлютилися і сказали мені скасовувати весілля. Вони не хотіли ганьбити статус нашої сім’ї. На весілля відмовився прийти і мій брат: він також вважав, що парафіяни засудять нас. Коли я прийшов до свого дядька із запрошенням, він його порвав на моїх очах.
У день реєстрації я стояв зі сльо зами на очах. Ніхто з моїх рідних не прийшов на мою урочистість. Мені завжди здавалося, що в такий день зі мною будуть мої мама і тато, прийде мій брат і дядько. Але, на жа ль, дива не сталося. Через чотири місяці на світ з’явилася Альбіна. Маленька, блакитноока, світловолоса дівчинка. Ми з дружиною були щасливі. Буквально за два дні після народження доньки до нас привезли доставку. То були подарунки для онуки від моїх батьків. Я зібрав усе та відправив назад. Другого дня до мене додому прийшов мій брат.
-Ти Не злися на нас. Подарунки ти маєш прийняти, вони від батьків. Вони, до речі, хочуть побачити онучку. -А чи не онука була головною причиною вашої відсутності на моєму весіллі? -Ти Все не так зрозумів. -Що я Альбіне показуватиму, коли вона виростить? Весілля, де не було родини батька? -Ти маєш пробачити нас. Прийми хоч батьків до хати, хай онучку побачать. Я нічого їм не винен. Брат пішов. Я не хочу бачити свою сім’ю. Дружина каже пробачити їх, а я не можу. Кинули мене в такий символічний і найважливіший для мене день.