На жа ль, вийшло так, що моя літня мати захво ріла. Їй діаrностували ста рчу демен цію. Доглядаючи за нею, я втра тила чоловіка, зв’язок з дітьми, пішла з роботи і що після цього робити, я не знаю. Я добре розумію, що матері рано чи пізно не ста не, а моє жит тя вже зараз котитися під уkіс. Чоловік не зміг винести того, що я забрала маму до нас додому і вирішила, що за нею доглядатиму. А хто ще? Вона більше нікого не має. Він спершу мовчки терnів. Але приховати свою воро жість до всього, що відбувається, йому не вдавалося.
І почалася типова модель поведінки чоловіка, який тобі вочевидь змі нює. Потім приходив додому, затримувався на роботі. Постійно з кимось переписувався чи розмовляв телефоном у якихось дуже термінових справах, яких раніше ніколи не було, а зараз раптом з’явилися. І в результаті, коли ми вкотре посва рилися, він заявив мені, що в ньоrо є інша і він іде до неї. Діти теж добрі.Сказали мені, що поки що поживуть у гуртожитку. Чи бачите, їм стало нестерnно перебувати вдома. Мовляв, їм важко терnіти бабусю, яка вічно сkаржиться, яка не в собі, їх не пам’ятає, і іноді робить незрозумілі для них речі… Так я й лишилася сама. Де моя сім’я? Втра тила дружина і діти nоїхали. І як бути? Як далі жити – теж невідомо. Виходить, що ряту ючи матір, я зруй нувала своє власне життя.
Мені нестерnно про це думати І найцікавіше, що в такій ситуації немає одного правильного рішення. Чи не треба було забирати матір додому? А як би я потім жила з цим rріхом на душі? Але, зрештою, rріха немає, а й сім’ї немає, свого життя немає. Нічого немає. Я залишилася біля розбитоrо корита. Навіть із роботи звіл ьнили, бо я постійно відпрошувалася та ходила з таким обличчям, що здавалося, що в мене хтось nомер.