Романа я знала з самого дитинства, ми вчилися в одному класі, але стосунки у нас були лише дружні. Коли він навчався в старших класах, його батьки поїхали працювати за кордон, а він жив з бабусею. У школі Роман вчився не дуже, потім пішов в армію, а після влаштувався водієм, розвозив продукти харчування по школах, дитячих садах, лі карнях, і в один дитячий будинок, який знаходився в сусідньому селищі. Якось в черговий раз, коли він привіз продукти в той дитячий будинок, до нього підбіг маленький хлопчик восьми років. Він простягнув Роману десять гривень і жалібно попросив: — Дядьку, купіть мені будь ласка за ці гроші в місті ляльку, вона мені дуже потрібна, тому що через тиждень у моєї сестри буде день нар одження і я хочу їй зробити подарунок. Роман не знав, як себе повести. Прохання хлопчика його дуже зворушило, він хотів сказати, що не треба ніяких грошей, я і так куплю найкращу ляльку. Але Роман подумав, що так він занизить самооцінку хлопчика, який вважає себе старшим братом і повинен дбати про свою сестричці. — Як тебе звати? — запитав Роман у хлопчика. — Денис. — Впевнено сказав малий. — А сестричку твою як звати? — Знову запитав Роман. — Наталя. — Відповів хлопчик. Роман взяв десять гривень, які дав хлопчик і пообіцяв, що коли приїде наступного разу, то обов’язково привезе кращу ляльку.
Всю дорогу, поки Роман їхав, цей хлопець не виходив у нього з голови. Він такий маленький, а веде себе як доросла людина, яка має певну відповідальність перед молодшою сестрою. Роман прямо пишався тим, що є такі турботливі діти. Доїхавши до першого ж магазину іграшок, Роман купив кращу ляльку, яка була в магазині; зрозуміло, що не за десять гривень, а за півтори тисячі. Через три дні Роман знову поїхав на доставку продуктів. Коли він під’їхав до дитячого будинку, Денис уже чекав його. — Привіт, Денис, — привітався Роман. — Здрастуйте, а ляльку ви купили? — запитав хлопчик. — Звичайно, купив, тільки я от думаю, день наро дження у Наталі через чотири дні, де ти будеш цю ляльку від неї ховати? — Запитав Роман. — Поки не знаю. — Хлопчик трохи задумався. Тоді Роман запропонував: — Давай ми з тобою домовимося так: через чотири дні, з самого ранку, я приїду до тебе і привезу подарунок для сестрички. Роман показав Денису ляльку, яку купив, і у хлопчика на очах з’явилися сль ози радості, він посміхався і, здавалося, був найщасливішим дитиною в світі. Як і домовилися, через чотири дні Роман привіз подарунок, а на додачу купив великий торт, який з дозволу вихователів передав дітям. Пройшов майже рік.
З тих пір у Романа з Денисом зав’язалася справжня чоловіча дружба. Кожен раз, коли Роман привозив продукти, Денис зустрічав свого друга, і кожен раз намагався пригостити його то яблуком, то цукеркою. Роман в свою чергу також приїжджав не з порожніми руками. Але одного разу Дениса не було на місці. Виявилося, що хлопчика переводять в іншу школу, а сестра Наталя залишається тут. За цей час Роман дуже прив’язався до дітей і вирішив кардинально змінити долю свою, Дениса з Наталею. Він, не довго думаючи, звернувся до керівництва дитячого будинку з проханням усиновити дітей. Ця процедура зайняла не мало часу. У Романа з матеріального боку було все дуже добре. Заробітна плата у нього була вище середньої, батьки давно жили за кордоном і допомагали фінансово, будинок теж у нього був власний і великий. Але була одна про блема: у Романа не було дружини. На той момент він навіть ні з ким не зустрічався. І тоді Роману прийшла в голову ідея, з якою він звернувся до мене.
Роман запросив мене на вечерю в кафе, де без зайвих слів запропонував вийти за нього заміж. Чесно кажучи, я була збентежена. Але коли він пояснив ситуацію, в якій опинився і що це, так би мовити, тимчасово, я трохи подумала і погодилася. Вже через три місяці діти жили в будинку Романа. Всі троє, були найщасливішими в світі. Я часто приходила до них у гості, допомагала по господарству і сама не помітила, як прив’язалася до них всією душею. Через тиждень я з речами стояла на порозі у Романа — він був не проти. З тих пір пройшло шість років. У нас чудова і дружна сім’я. А потім в нашій родині нар одився наш спільний з Романом син, йому тільки виповнився рік. Для Дениса і Наталі ми — тато і мама: так вони почали нас називати, як тільки я переїхала до них. А та лялька досі у нас в будинку — на найпочеснішому місці.