Тетяна з Дмитром в шикарному настрої готувалися до зустрічі сина з інституту, де сьогодні йому мали вручити диплом про закінчення. Він повинен був з’явитися приблизно через годину, а ближче до вечора обіцяли під’їхати і родичі, щоб відзначити цю велику подію. Але вхідні двері відчинилися набагато раніше. — Ой, — вигукнула Тетяна, побачивши сина. — Олежка вже повернувся! Ти чому так рано? — Так вийшло, мам. Я був першим за списком. Як диплом дали, так я і втік. Не став затримуватися на всі ці почесні дурниці. -А ну, ну, де наш герой? Дай-но і я його обійму. — Батько теж обійняв сина.— Давай, показуй свій пропуск в велике майбутнє. — Ось … — син буденно простягнув батькові диплом. — Отримав … — Ого! Червоний! — хором вигукнули обидва батьки. — Червоний, червоний … — чомусь скривився Олег. — Усе? Я свою місію виконав? Вашу забаганку здійснив? — Здійснив … — кивнула, посміхаючись, мама. — Здійснив … — Тепер я можу бути вільним? — Ні, синку, — захитав головою батько. — Тепер у тебе починається найцікавіше. Я тут зі своїм начальством говорив.
Загалом, не буду тебе мучити, відразу обрадую. Тебе беруть в нашу компанію фахівцем з аудиту. Будеш їздити по країні, по нашим філіям, перевіряти їх фінансову діяльність. Не дарма ж на фінансово-економічному навчався? Відразу кажу, гроші будуть платити дуже хороші, але не відразу, а десь через рік. Так що, я впевнений, що в зарплаті ти мене скоро переплюнеш. Ну, як тобі перспектива? Говори, давай, спасибі рідному батькові. У міру того, як батько все це говорив, Олег помрачнів лицем. Тетяна відразу помітила зміну в обличчі сина і тривожно запитала: — Що з тобою, Олеже?— Нічого … — глухим голосом відповів син. Потім подивився на батька. — Пап, а коли ти зі своїм начальством говорив, ти думав, чи хочу я йти по твоїх стопах? — В сенсі? — не зрозумів батько. — Хіба у тебе може бути якась альтернатива? — А хіба ні? — питанням на питання відповів син. — Не розумію … — батько з подивом дивився на сина. — А що ти ще можеш, окрім як гроші рахувати? У тебе тепер спеціальність така. Ні, ти, звичайно, можеш і простим бухгалтером кудись піти, продавцем в ларьок. Але якщо тобі грошове місце на блюдечку підносять, невже ти будеш ніс від нього воротити?
— А я не хочу гроші рахувати, пап. — Олег перший раз подивився батькові в очі так сміливо. — Я ненавиджу і професію цю, і інститут, який закінчив. — Він що у нас, дурник? — Дмитро подивився на дружину, немов шукаючи у неї підтримки. — Навіщо він тоді навчався п’ять років? Я ж за нього весь цей час гроші платив. Та не малі гроші. — Ти навіщо в інститут ходив? — Батько перевів погляд на сина. — А? — Я виконував твою батьківську волю — знизав плечима син.— Я ж вам пообіцяв, через дурість свою. Як ти говориш: «мужик слово дав — мужик слово дотримав”? Ось. Я його дотримав. Можеш взяти мій диплом собі і милуватися. — Синку, ти що говориш? — тремтячим голосом промовила Тетяна. — Ми ж думали, що ти любиш вчитися. — Мама! — закричав раптом син. — Ти ж знаєш … Ви обидва знаєте, що я любив зовсім інше. — Олег показав рукою на величезну скляну шафу, яка була битком забита моделями літаків. Ці моделі він збирав власноруч, приділяючи цій справі весь вільний час. — Ось що я люблю. І буду завжди любити. — Ти це серйозно? — На обличчі батька з’явилися презирство і гидливість. — Ти, що, насправді хочеш витратити все своє життя на ці дрібнички?
Що ти з ними робитимеш? В інтернеті за копійки продавати? — Ні, тату. Завтра я піду влаштовуватися на роботу на наш авіаційний завод. Що літаки робить. Я вже дзвонив до відділу кадрів, і мені сказали, що мене візьмуть. — Ким тебе туди візьмуть? — У батька на обличчі з’явилася дурна розгублена улибка.- Кассиром? Гроші будеш роботягам видавати? — Ні, тату. Я буду працювати на стапелі, слюсарем-збирачем літальних апаратів. — Ти це серйозно? — перепитав батько. — Простим збирачем?— Найпростішим. — І скільки, цікаво, тобі будуть платити? — Мене це не хвилює. — Синку … — у Тетяни на очах з’явилися сльози. — Це ж не перспективно. У тебе вища освіта. У нас в родині всі фінансисти … — А я не хочу бути фінансистом! — твердо сказав Олег. — Не хочу! — Хіба мало що ти не хочеш?! — раптом сталевим тоном вимовив батько. — Я не дозволю тобі життя гробити. Я не для цього стільки грошей витратив на тебе. Запам’ятай, поки ти живеш в цьому будинку, ти будеш робити те, що тобі скажуть.
Зрозумів? — Зрозумів, — кивнув Олег. — Значить, тато, прийшла пора нам прощатися … В кімнаті настала мертва тиша. У цій тиші Олег пройшов до своєї кімнати, і хвилини через дві вийшов з неї з невеликим рюкзаком на плечі. — Поживу поки у друзів. — сказав він. — А на заводі мені обіцяли дати гуртожиток. Спасибі вам за все… — Синку! — майже в голос закричала Тетяна і кинулася було затримувати сина, але зустрівши його рішучий погляд, завмерла на місці. — Все буде добре, мама. Я тобі обіцяю. І Олег вийшов з дому …