Вранці Марійку розбудив телефонний дзвінок. Дзвонила тітка Людмила — донесла сумну звістку з села. Світ захитався, плакати не було сил, вхопила речі і вибігла на вулицю

ИНТЕРЕСНОЕ

Маша сумно дивилася у вікно маршрутки. За вікном дощ співав свою весняну мелодію, пробуджуючи зелень. Марійці здавалося, що її душа плаче разом з дощем. Вона їхала на проводи на могили батьків. В голові роїлися купа різних думок, в основному сумні, хоча дитинство у неї було радісним і щасливим. Батьки … Саме ця остання ниточка зв’язувала її з дитинством. Навіть не віриться, що ціле життя за плечима. Вона важко зітхнула і занурилася у спогади. Марійка була єдиним і довгоочікуваною дитиною в сім’ї. Всю свою любов батьки виливали на свою поодинці Марійку. Подруги в школі заздрили дівчинці, тому що її ніколи не лаяли батьки. А про покарання не могло бути й мови. Скільки пам’ятала себе Марійка її мама співала. Вона мала гарний дзвінкий голос. Часто виступала в місцевому будинку культури. Батько був майстер на всі руки: дитячі колиски, гойдалки та інші іграшки робив із задоволенням. До нього приходили замовляти вози, стільці, різні господарські вироби. Батьки мріяли дати дитині гарну освіту. Коли дівчина закінчила педінститут, гордості батьків не було меж. — Ти ж наша розумничка, — батько посміхався, а над ним сміялися його чуб, очі, вуха і весь він сам.

— Моя донечка, моє сонечко, — гладила по голові її мама. Здавалося, щастя немає меж. Але доля повернула фортуну в іншу сторону. Несподівано померла мама. Вранці їй стало погано; хоч її і доставили в лікарню, ввечері мами не стало. Марійка не могла повірити: як може бути таке? Весела радісна мама співає, варить пахучий борщ — і так раптово її не стає. Довго не могла оговтатися Марійка після похорону мами. Вона цілими днями плакала в своїй кімнаті. Батько замкнувся в собі. Він, ніби скам’янів, і горе важким камінцем засіло в його душі. Втіха знаходив в роботі. Цілими днями майстрував в столярні, навіть обідати не приходив. Відбувши сороковини, Марійка повернулася до роботи. Робота відволікала від сумних думок і спогадів. Ночами Марійка плакала, дуже хотіла побачити маму уві сні, але їй чомусь наснилися квіти. Великі красиві маки, ромашки кликали до себе Марійку. Без мами хата сумної сиротою притулилася до огорожі. У неї квітувалі лілії, мальви вони дивилися великими здивованими очима, ніби питали: коли це вже господиня прийде їх полоти? Навіть півень співав на октаву нижче. Коли Марійка сказала про це батькові, він вперше посміхнувся. Так вони і жили, кожен з них переживав горе по-своєму.

Непомітно пролетів рік. Важкий, чужий, який ніби дихав втратою і пусткою. Абсолютно несподівано Марійка познайомилася з Павлом. У дверях магазину «Взуття» молода людина необачно вибив сумку з взуттям з рук Марійки. — Обережніше можна? — роздратування так і злетіло з вуст Марійки. — Вибачте, дівчино, — хлопець поспішно нагнувся і підняв сумку. — Я просто поспішав і … — Мені байдуже, — Марійка не хотіла вступати ні з ким ні в які розмови. Її дратував весь навколишній світ. Вона знову мовчки плакала. Він наздогнав її на вулиці. Намагався втішити, допитувався, що таке сталося? Дівчина несподівано для самої себе розповіла про своє горе, яке звалилося на неї і батька. Так і познайомилися. Згодом зустрічі стали частішими. А вже через рік Марічка вийшла заміж. Весілля було скромним. — Як би мати зраділа, — одягаючи наречену до шлюбу, мовила хрещена мати Олена. — Не судилося, бідної, побачити доньку у весільній сукні. На очі Марійки навернулися сльози. — Та годі вже печаль наводити. Їй і так не солодко без матері, — мовила батьківська сестра Людмила. Вона поправила дівчині фату і зачіску. Весілля розвіяло печаль, яка довго панувала в сім’ї. Батько повеселішав, але печаль сховалася в куточках його очей. Марійка поринула в нову заміжню життя. Вона переїхала жити в місто, в квартиру чоловіка. Їй подобалося готувати чоловікові сніданки і обіди, прасувати сорочки, купувати різні дрібнички для настрою. Відвідування батька ставали все більш рідкісними. Спочатку з чоловіком багато подорожували — Карпати, Карлові Вари, Болгарія.

Згодом Марійка зрозуміла, що чекає дитину. Вона читала безліч літератури про народження та виховання дітей. Зрідка дзвонила батькові. Останнім часом він почав дуже часто хворіти. Майже кожен місяць дзвонила тьотя Людмила, ніби звітувала, де він лікувався, і який має діагноз. Маша лише зітхала: ну, чим вона може допомогти? Якби ще була лікарем, а так … Хай вже вибачає. У неї геть свої клопоти є. Незабаром народився первісток-хлопчик. Всі разом вирішили назвати його Богданом. На хрестини батько приїхав не один. У нього тулилася маленька кругленька санітарочка Люся з місцевої лікарні. Її кругленьке личко переховували веснянки, вона забавно морщила свій носик і дзвінко сміялася. Очі були веселі і привітні. Батько немов помолодів. Він знову жартував і щасливо сміявся, хоча з вигляду постарів ще більше. Марійка зловила себе на думці, що батьківське щастя коле її сердце, ніби їжак голками. Коли гості розійшлися і роз’їхалися, вона гірко плакала у ванній. — Як він міг? Як можна зрадити пам’ять мами? — вона витирала сльози і згадувала слова тітки Людмили: «нехай не осуджує батька, важко йому одинокому. Добре, що ця жінка Люся подивиться за ним, поговорить, розрадить. Ти ж доросла, повинна зрозуміти — живим життя, а мертвим — пам’ять вічна ». «Ну, що ж нехай собі живе, як хоче », — Машенька вирішила більше з батьком не спілкуватися. Більше в село вона не приїжджала, посилаючись в телефонних розмовах на зайнятість і хвороби малого. Павло відкрито дивувався, чому Марійка так враз відкинула батька .

Але вона уникала з ним розмови на цю тему. Через півроку батько подзвонив сам. Він важко дихав і ковтав слова. — Дочка, ти за щось образилася на мене? Чи не дзвониш, що не приїжджаєш, у тебе взагалі все в порядку? — Не хвилюйся, тато, у нас все добре. Ти ж сам розумієш, як з малою дитиною. У нього то зуби лізуть, то вушка болять. — Так, дочка. Ти вже вибач мене, що докучає тобі. Дуже хочу тебе побачити і малого. Ти б приїхала, я ж знову в лікарні. Серце … — Знову серце. Чи не дивиться тебе твоя Люся зовсім. Добре, постараюсь вирватися, — вона кинула трубку. У неї зовсім не було бажання розмовляти з ним. Замість цього з’явилося роздратування і злість. «Здоров’я немає, а все ж одружується », — з дитячою образою, вона заснула. Вранці її розбудив телефонний дзвінок. Дзвонила тьотя Людмила, яка повідомила, що батько вночі помер. Світ захитався, і його крижані руїни впали на Марійку. Вона навіть не плакала, а стогнала, ніби поранений звір. «Яка ж я дурна егоїстка! Ні, об підтримати найріднішої людини, я відвернулася від нього.

Він так чекав мене, він хотів тепла, він хотів, щоб я його просто вислухала, серце просто не витримало всього того, що звалилося на нього. .. » На похоронах вона не просто голосила; вона кричала, поки не зомліла … Дощ перестав вмивати землю і сонце виглянуло з-за хмар. Воно ніби відсунула свої великі теплі руки назустріч всім, хто йому зрадів. Марійка мовчки ковтала сльози, які душили її. «Я ж зовсім не сказала йому, як я його люблю. Я не попросила вибачення у нього так як в дитинстві. А мама з неба дивиться на мене і качає осудливо головою ». Марійка дивилась у вікно, як машини минуть калюжі. І була твердо впевнена, що перші слова, які вона скаже своїм батькам на кладовищі, будуть словами вибачення. — Прости мене, тату!