У нас з Дашкою відбулася відверта розмова, в результаті якої мені було над чим подумати. Я вийшла заміж за чоловіка, який раніше був одружений і матеріально підтримував свого сина та колишню дружину. Під час нашого цукерково-букетного періоду я майже не помічала, як він спілкується з сином; мені було достатньо знати, що він сплачує аліменти. Мені не потрібен був спонсор – у мене буі свій заробіток, і я просто хотіла мати люблячого чоловіка. Отже, він переїхав до мене, залишивши свою закладену квартиру заради їхнього сина.
Перший рік був щасливим; ми насолоджувалися спільним проведенням часу, і його син рідко спливав у розмовах. Проте все змінилося, коли через проблеми з колишньою дружиною чоловікові довелося на тиждень привезти сина до нас додому. Він попросив мене офіційно, чудово знаючи, що я погоджуся. Цей тиждень виявився складнішим, ніж очікувалося. Одинадцятирічний хлопчик не дотримувався елементарної гігієни і був вибагливий під час їжі. Спочатку я терпіла, але невдовзі чоловік взяв на себе боротьбу за їжу.
Я заспокоювала себе, думаючи, що це всього лише тиждень, але незабаром його візити стали частішими, майже кожних вихідних. Його манери не покращали. Зрештою, мені нічого не залишалося, як втрутитися. “Коли ж ти візьмеш на себе відповідальність за свого сина? Він ходить тут так, ніби все належить йому”, – спитала я чоловіка.
“Він просто адаптується”, – виправдовував чоловік грубу поведінку сина. Але одного разу, переситившись, я зажадала: “Я чекаю поваги на свою адресу у власному будинку”. “А чому моя дитина має поважати тебе? Ти для неї ніхто”, – відповів чоловік. Приголомшена його словами, я огризнулася: “Якщо ти не можеш навчити його елементарній повазі, можливо тобі варто пошукати інше місце для проживання”. Він пішов з сином, але наступного дня зателефонував, щоб вибачитись. Однак його слова зачепили мене надто глибоко, і я перестала терпіти неповагу.