Стоячи в коридорі лікарні, лікар Іванов обговорював стан пацієнтів із медсестрою, коли його увагу привернула невелика фігурка. Хлопчик, 12 років, стояв біля дверей палати з тривожним виразом обличчя. – А онук у вас справжнім чоловіком росте! – сказала медсестра, проходячи повз. — Так доглядає бабусю. Лікар Іванов подивився на хлопчика і зрозумів, що ця дитина — єдина родина для літньої жінки, яка лежала в ліжку всередині. – Привіт, – сказав лікар, підходячи до хлопчика. — Як твою бабусю звуть?
Хлопчик глянув на нього своїми великими блакитними очима. — Марія Іванівні, — відповів він. – Я Дмитро. – Привіт, Дімо, – сказав лікар. – Твоя бабуся в надійних руках. Але що ти тут робиш один? Де твої батьки? Діма опустив очі. – У мене їх немає. Бабуся — це все, що я маю. У доктора Іванова стислося серце . Він уявив, як важко цій дитині. — Ти доглядаєш бабусю? — спитав лікар. – Так, – відповів Діма, – я готую їй їжу, прибираю в хаті. Я повинен піклуватися про неї, тому що вона завжди дбала про мене. Лікар поплескав хлопчика по плечу. — Ти дуже сміливий та відповідальний. Але не забувай і про себе. Наступного дня лікар Іванов вирішив поговорити з адміністрацією лікарні та соціальними службами.
Він був упевнений, що Дімі та його бабусі потрібна підтримка. За тиждень Марію Іванівну було виписано з лікарні. Дімі запропонували місце у дитячому будинку, але він вирішив залишитися з бабусею. Соціальні служби надали їм допомогу: щотижневі відвідування соціального працівника, продукти та медикаменти. — Дякую вам, лікарю, — сказала Марія Іванівна, обіймаючи лікаря. – За все. Лікар Іванов усміхнувся. — Це ваш онук навчив мене, що справжня сім’я — це ті, хто поряд, коли це тобі потрібно.