Синові тридцять років. Після весілля я покликала сина і невістку до себе. У нас квартира велика. А гроші нехай відкладуть на власний будинок. Працював тільки Павло, Марія до трьох років перебувала в декретній відпустці, після чого повернулася, але ненадовго, так як наро дила дівчаток-близнюків. На цьому етапі моя допомога була дуже доречною. Я ніколи не відмовляла Марії в допомозі. Але як могло бути інакше? А старший ще зовсім маленький, йому всього п’ять років. Весь день ми крутилися як білки в колесі. Марія сама не впоралася б. Друга декретна відпустка Марії закінчилася, коли її діти пішли до другого класу.
Вона б і зараз не вийшла, якби не я. Я, як і раніше, забираю їх зі школи, годую обідом. Син і його дружина нічого не зібрали, і ніхто не заговорював про те, щоб з’їхати від матері. І тут сталося диво: Марія несподівано отримала у спадок трикімнатну квартиру. Вони з чоловіком вклали свої заощадження в косметичний ремонт і спакували речі. Після п’ятнадцяти років життя зі свекрухою вони нарешті переїжджають у власну квартиру. Тільки я неща сна. — Ви-зра дники! Ви кидаєте свою матір! Я допомагала вам, коли ви цього потребували.
П’ятнадцять років терпіла, допомагала тобі з дітьми. А якщо мені буде потрібна допомога ? — Мамо, яка допомога тобі зараз потрібна? — втомлено пояснює син, — ти в доброму здоров’ї, самостійно ходиш і їздиш за покупками. У тебе попереду ще два десятки років насиченого життя! — Це не означає, що я не му чуся, а бігаю за твоїми дітьми! — Тобі більше не доведеться ні за ким бігати! Ми не збираємося на край планети. Ти будеш приходити до нас, а ми — до тебе. А якщо тобі щось знадобиться, просто зателефонуйте нам. — Ви зра дники, я вам більше не потрібна, і ви kидаєте мене… Чи можливо, що це дійсно так виглядає?