Батьки з самого малого віку були суворими до мене, постійно все забороняли, бо так треба було, і я ще їм дякую мала сказати. Зараз мені 43, батьків давно немає в живих, і я нещасна, одна, нічого не досягла в цьому житті. Я закінчила школу з відзнакою і вступила до університету. Щодня батько відвозив мене на навчання і забирав після уроків, щоб я не відволікалася на інші речі, займалася уроками. Незважаючи на такий нагляд, мені таки випав шанс зустріти молодого хлопця-красеня, закохатися в нього і втратити з ним цноту.
Хлопець був із доброї родини, часто дарував мені ромашки, обіцяв, що одружиться зі мною. Але щойно я заваrітніла, хлопець зник, а батьки відмовилися від мене. Сказали не приводити додому позашлюбну дитину. Мені довелося у період вагітності жити у подруги. Після полоrів я підписала відмову від дитини, повернулася до батьківського будинку, так і не закінчивши університету. Все одно зі щасливим життям було покінчено. Я влаштувалась продавщицею, працею і потом заробляла на їжу. Незабаром батьки один за одним пішли з життя. Якось до мене приїхав якийсь незнайомий, молодий хлопець.
Він представився моїм сином, обійняв мене і зізнався, що давно мріяв зустрітись зі мною. -Знаєш, мам, мене хотіли всиновити в п’ятнадцять, але я сказав, що в мене вже є мама. Я знав, що одного разу знайду тебе. Я стояла і не знала, що йому відповісти, як виправдовуватись. -У мене незабаром весілля, я хочу, щоб моя мама теж була присутня на моєму святі. Я тебе ні в чому не звинувачую, знаю, що не від доброго життя мене врятувала, відмовившись від мене. Я мовчки кивнула. Значить я мати, маю сина. Я відмовилася від нього, але він від мене – ні. Нарешті, життя набуло хоч якогось сенсу. Може, я зможу почати все спочатку.