Я дізналася, що маю прабабусю. А про її існування ніхто мені не говорив ніколи. Я вирішила поїхати та зустрітися з нею. Моя мати, будучи її онукою, навіть не захотіла зайти до хати. Ми довго розмовляли з прабабусею. Вона розповіла всю свою історію. Вона говорила чітко і не плуталася у спогадах. Ростила своїх трьох дітей одна. Жили вони бідно, але прабабуся дуже багато працювала та робила для дітей усе. Старшого сина відправила закордон вчитися. Той досі там живе у розкоші. Середню доньку теж у столиці влаштувала на навчання.
Дочка закінчила з червоним дипломом і теж живе багато. Молодша дочка здобула освіту, стала ліkарем, і не бідує. Вся nроблема в тому, що вони жодного разу за цей час не згадували про матір. Ніхто жодного разу не приходив і не дзвонив прабабусі. Вони навіть не пам’ятали, коли у прабаби день народження. Весь цей час вона сама тягла себе. Будучи nенсіонеркою, вона працювала на півставки у магазині. Їй було бо ляче через те, що вона для дітей все зробила, а вони навіть не згадали її.
Діти між собою постійно лая лися, хто буде опікуном прабабусі. Ніхто не хотів. Але незабаром цього не знадобилося, бо через тиждень після нашої зустрічі вона пішла з життя. Після цього я довгий час не могла прийти до тями і постійно шкодувала, що не ходила до неї раніше. Коли я чула її ім’я, у мене текли сльози. А її діти після цього робили лише одне – сперечалися, кому дістанеться земля, на якій знаходиться цей розвалений будинок. Я такого не чекала від своїх родичів. Навіть пам’ять про прабабуся не поважають.