Ми з чоловіком давно одружені, маємо двох дітей. У нас по сусідству мешкала моя подруга з батьками. Вона розлу чена. Часто заходить до нас, то за сіллю, то побалакати. Я не могла думати, що вона може покласти око на мого чоловіка. Говорила, що мені пощастило з чоловіком, що він гарний і працюючий. Вона стала приходити до нас все частіше і частіше, доглянутою, із запахом парфумів, що відчувався за кілометр. -Подруга, може ти закохалася? – Запитала я її. -Є таке! – Відповіла вона з усмішкою. Я потішилася за неї. “Не буде більше сумної” – подумала.
Останнім часом зауважую, що вона приходить до нас, коли мене нема вдома. Потім сама собі кажу: <<Ми ж сусіди, може просто щось знадобилося>>. Якось вона перестала ходити до нас у гості. Вирішила піти відвідати її. – Не ходи до неї! – зупинив мене чоловік. – Чому? – Запитала я. – Я заборонив їй ходити до нас. Вона приходила, коли тебе не було вдома та клеїлася до мене. Говорила, що ти не хороша дружина, і лише вона може зробити мене щасливим. Я просто була в աоці. Не хотілося цьому вірити. У мене на очах з’явилися сльо зи.
– Довірлива ти в мене, люба, – обійняв мене чоловік, – повір, мені потрібні тільки ти та наші діти. Я, звісно, перестала з нею спілкуватися. Але через деякий час ми випадково зустрілися. Вона кинулася мені на шию, так і змирилися. Багато років минуло. Вона вийшла заміж, наро дила дітей та живе щасливо. Але з сім’ями ми не потоваришували, мій чоловік не зміг. Пощастило мені з ним. А якби він не був таким люблячим і відданим, що було б зі мною? Моєї доброти не вистачило б, щоб проба чити зра ду.