У нашому п’ятиповерховому будинку, на кожному сходовому майданчику три квартири. Наша сусідка, через стінку, місяці чотири тому знайшла собі громадянського чоловіка та переїхала жити до нього. А у свою квартиру пустила мешканців. І цим нагадила всім сусідам. Її мешканці – це щось із чимось. Я взагалі дивуюсь, як таким можна було довірити квартиру. На вигляд їм п’ятдесят років. Але це на вигляд, насправді їм, напевно, менше. Чому я так вважаю? Тому що це натуральні бомжі. Брудні, неохайного вигляду.
За тиждень, після їх в’їзду в квартиру, весь під’їзд смердить як зі смітника. Гаразд сморід, то вони ще й влаштовують регулярні сабантуї. З шумом, з криками, із гучною музикою. Першого дня вони галасливо відзначали новосілля. На другий день похмелялися. І теж із шумом – гамом. Третього дня їх не було ні чути, ні видно. Я вже зра діла, думала господиня їх прогнала. Виявилось, що ні. За три дні сабантуї поновилися. Мій чоловік пішов до них, щоб прикликати їх до порядку. Повернувся і кричить:
— Там нема з ким спілкуватися. Лика не в’яжуть. Лише мукають. Так вони й жили, три дні пропадають десь, потім заявляться та влаштують гульбище до кінця тижня. Потім цикл повторюється. Скільки разів дзвонили до nоліції, не злічити. Вони то приїдуть, то ні. Після їхнього приїзду, на день тиша, потім знову шумлять. Кілька разів чоловіки в під’їзді їм влаштовували «темну». Теж не доnомогло… Розшукали сусідку, зв’язалися з нею, сkаржилися на її мешканців. — Я ж терпіла шум ваших дітей. Тепер ви терпіть шум моїх мешканців, – відмахнулася вона від нас. Знайшла що із чим порівнювати. Тепер вона навіть на наші дзвінки не відповідає… Ми вже не знаємо, до кого звернутися, щоб приструнити якщо не мешканців, то хоча б сусідку. Днями знайомі запропонували подати до су ду на сусідку, господарку квартири. Не знаю, чи це доnоможе?