Маринка з Дімкою жили в сусідніх під’їздах. Ворожнеча у них була з дитинства. Дімка вічно переслідував свою сусідку. Взимку хлопчик закидав Маринку сніжками, навесні і восени шматочками бруду. Через це курточки у дівчинки завжди були в багнюці. Вона прибіrала додому в сльо зах. Але на питання матері: «де ти так вимазалася?», відповідала, що вnала. Не хотіла уславитися скиглієм. Дімка був старший за дівчинку на рік. Худий і довгий. Маринка прозвала його «Здо ровань». Маринка — старанна учениця, гордість класу.
Дімка — хуліган. Коли вони стикалися в коридорах школи, Маринка проходила повз, піднявши ніс. Типу ми не знайомі. А він шипів їй услід: «Зубрилка-зазнайка!». Їх обопільне неприйняття росло з кожним днем. Коли дівчинці траплялося захворіти, Дімка і тут не залишав її в спокої. Дізнавшись, якимось чином про її недугу, він малював під її вікнами карикатури на неї: то вона лежить з грілкою на голові, то їй роблять укол здо ровенним шприцом… Але час минав, хлопці дорослішали, Дімка вже не діставав Маринку при кожному зручному виnадку, а лише nроводжав поглядом. Сам він з худого хлопчиська перетворився в стрункого, симпатичного юнака і Маринка помітила, що їй стало подобатися його увагу.
Коли дівчинці виповнилося шістнадцять, а хлопцеві сімнадцять, Марина помітила, що все частіше і частіше бачить Дмитра в суспільстві однокласниці: на перерві стоять, про щось базікають, в їдальні сидять за одним столом… Марина раптом зрозуміла, що ревнує. Її прорвало, коли Діма з однокласницею, взимку, сіли на лавочку навпроти її вікна і стали розглядати журнал. Марина вискочила на вулицю і стала закидати парочку сніжками. Коли вдало потрапила в лоб дівчині, та просто втекла. — Ти чого?! Блекоти об’їлася?! — Ти мій! І не смій ні з ким дружити! — випалила Марина, а потім уткнулася Дімі в груди і розревілася. — Спрацювало, — посміхнувся Діма, гладячи і заспокоюючи її… Вони вже одружені вже двадцять два роки. І у них два сини.