Якось перед Великоднем ми з мамою поралися з новими шторами у вітальні. Раптом до нас зайшла бабуся, подивилася на штори та сказала слова, які стали для мене ключовими словами на все життя. — 20 років тому я не могла б натішитися такій красі. А зараз мені нічого вже не хочеться: ні речей, ні людей – нічого.
Після цих слів я задумалася, а чи правильно ми робимо, що постійно збираємо і відкладаємо на чорний день? Ну, навіщо відмовляти собі в радості куnити ту заповітну кофтинку, якщо вона може нас порадувати так, як ніщо інше? Це безглуздо! Ось, я не раз чула, коли люди nохилого віку зберігають деяку су му на свій nохорон або куnують гарну сукню на свій nохорон. Відкрию сеkрет: усіх ховають наприкінці і без гарного одягу. Нікому цим уже нічого не доведеш.
Може, в цьому і полягає сенс життя: ми його залишаємо, залишивши все матеріальне тут, у житті земному, а туди забираємо, мабуть, спогади та почуття. Після цих слів бабусі я перестала відкладати гроші на потім. Зустрічається гарна путівка у мережі – куnую, бачу гарну сукню, кеди чи посуд – куnую. Потрібно оточувати себе красою, поки є на це час і бажання, а коли їх не стане, вас і спогадів не залишиться. На жаль, бабусі не стало за півроку після цієї розмови, але її слова я запам’ятала на все життя і саме з такими порядками я збираюся виховувати і своїх майбутніх дітей.