Анну, тридцяти трирічну матір-одиначку сина Павлика, що живе у батьків, з Андрієм познайомила його молодша сестра Тоня. — Ось всім хороший. І красивий, і квартира трикімнатна, і головний інженер на заводі, і співрозмовник хоч куди. Але в побуті дитя дитям. Інфантильний якийсь. Звик, що мама за нього все робила. Навіть магазинні пельмені зварити не може. Ну спробуй, а? Може у вас щось і вийде. — А давай, знайом. — Погодилася Анна… — Анно, я люблю тебе! Будь моєю дружиною! Звільняйся з роботи і переїжджай з сином до мене жити.
— сказав Андрій через два місяці після знайомства. Кинути роботу Анна не погодилася, заяву в РАГС вони подали в той же день, і тоді ж жінка переїхала до нього. — А де ж Павлик? — ображено запитав Андрій. — Давай поки що, до весілля, ми звикнемо один до одного. Потім заберемо дитини у дідуся з бабусею. «Нічого він не дитя», думала Анна, ніжачись у Андрія на rрудях. «Чоловік хоч куди!»… Інфантильність Андрія Анна помітила в процесі спільного життя: той регулярно щось втрачав, щось забував, часто бруднити одяг і стояв з видом накоївшої, яка усвідомила свою провину, дитини… Розписалися, забрали Павлика, поїхали додому.
Там Андрій порився в коморі і витягнув велику коробку. — Дивись, що у мене є, — сказав він хлопчикові і став викладати з коробки… іграшки. І солдатики, і трансформери, і «давні» ігрові приставки. — Це все твоє?! — запитав Павлик, захоплено розглядаючи іграшки. — Так. Але тепер це наше з тобою. Ми разом будемо в них грати, — відповів Андрій. — Погнали? — Погнали! І хлопці забули про маму і дружину… — Ну як тобі мій брат? Важко з двома дітьми? — запитала Тоня. — Він супер! Нехай іноді веде себе як дитина. Тоді я просто сприймаю його як старшого сина. І з Павликом вони подружилися. Ну прямо брати-шибеники, а не вітчим і пасинок…