Трохи менше ніж 15 років тому я приїхала до Італії, щоб заробити грошей на майбутнє своєї доньки. Іншого варіанта ми не мали. Моя Анна хотіла вступити до ме дичного. Ми з чоловіком працювали, але заробляли коnійки. Моя подруга давно жила з чоловіком в Італії, і вона говорила, що там у них дуже легко заробляти гроші навіть нещодавно приїжджим. Загалом так і вийшло, що я живу в Італії вже 13-й рік. Я і весілля дочці шикарне влаштувала, і все її навчання сnлатила!
Ні у чому я Анні, словом, не відмовляла. З моїм чоловіком справи були гірші. Ми з ним і там на батьківщині особливо не ладнали, а коли я виїжджала, ми поговорили і зрозуміли, що один без одного нам буде краще. Чоловік залишився жити у нашому домі, а дочка з чоловіком – там же. Мені було все одно, як там чоловік, і що в його житті коїться… Головне – доньці було комфортно. Якось по роботі в Італії я познайомилася з Карло. Він старший за мене на 10 років, дружини не стало 7 років тому, і після цього Карло до жодної жінки не наближався. Він мені сказав, що саме в мені знайшов свій спокій. Ми почали жити разом, я розповіла йому про ситуацію із чоловіком, і він мене зрозумів.
Дочці я нічого не говорила і не сказала б, якби вона сама все не впізнала. Якось Анна приїхала до мене, щоб повідомити радісну новину про швидkе поповнення їхньої маленької родини. Дочка вирішила зробити мені такий чудовий сюрприз, але все пішло не за планом. — Тато сидить удома, чекає на тебе вже 15 років, а ти тут романи крутиш! — Кричала дочка. Хоч Карло й прийняв Анну, як рідну, та навіть поговорити спокійно не погодилася. Може, справді треба було раніше їй у всьому зізнатися?!