Перед будинком Яни кілька років тому розпочали будівництво нового п’ятнадцятиповерхового будинку. Після будівництва будинок би закрив вид на парк та струмки. Яна разом із сусідами спробували перешкоджати будівництву будинку, але все було законно, нічого не можна було змінити. Будинок збудували, вид із вікна зіпсувався. Тепер замість парку навпроти чиїсь квартири. Точніше квартира якогось хлопця, який махав Яні. — Хлопче, перестань, — сказала Яна і засминула штори. Щодня замість гарного вигляду з вікна вона бачила того хлопця, тому її аrресивність проектувалася на нього. Хлопець щоранку виходив на свій балкон і насолоджувався чашкою чаю, кави чи соку. Яні було цікаво. — У нього що, інтернету немає, що на балконі сидить цілими днями? Увечері Яна підійшла до вікна, щоб зачинити перед виходом на прогулянку і знову побачила цього хлопця.
Він підняв чашку вище, наче п’є на честь Яни. — Гарний захід сонця, правда? Яна швидkо зачинила вікно і вирішила вийти погуляти. Вона любила ходити наодинці зі своїми думками, тому одягла кросівки та пішла до парку. Минуло кілька днів. Хлопець із дому навпроти знову привітав її. — Вітання! Я, – показав він на себе, – Артем. А ти? Дівчина не хотіла знайомитись. — Будь ласка, — сказала вона і похитала головою, показуючи, що це зайве… — Яна, мене звуть Яна! Починаючи з цього дня, вони щодня віталися вранці, попрощалися ввечері, створюючи ілюзію постійного спілкування. Яна вже так сильно, як раніше не хотіла перемістити цей будинок. Тобто будинок перемістити хотілося, але не Тьому. Дівчина, як раніше виходила на прогулянку до парку. Але цього разу вона виявилася не одна. — Дівчино, ви куди так поспішайте?
Яна периферичним зором побачила, що їх багато. -Гей, дівчино? Ви язика проковтнули? — Я додому, поспішаю! — Я можу заспівати для вас серенаду! — Сказав руденький, — хочете? Дівчина розгубилася. — Ні, я не вмію співати. — Дівчино, співатимемо ми! — Я люблю співати. У всіх караоке клубах мене знають, і всі кажуть, що добре співаю. — Давайте іншим разом. Я поспішаю, — сказала дівчина. Вона хотіла зайти швидkо до під’їзду і зачинити за собою двері, але один із хлопців закрив собою домофон. Яна вже не знала, що їй робити, як раптом пролунав голос. — Яно, kохана, ти раніше за мене повернулася, — це був Артем. — Так вийшло, любий, — Яна підіграла, підійшла до Артема і з переляку обійняла його. Хлопці швидkо пішли. — Ой, вибач. Дякую, ти врятував мене! — Я побачив, як ти пішла до парку. Спочатку не хотів заважати тобі, знаю, що ти любиш гуляти сама. Але, наче щось підказало, що треба приєднатися до тебе. Чи можна пригостити тебе кавою? — Я «за».