До певного моменту в моєму житті я вважав, що я щаслива людина. Народився я в благополучній родині, вчився добре, на відмінно завершив навчання і незабаром зустрів дружину красуню і розумницю, яка стала для мене головною людиною життя, джерелом щастя і радості. Але одного ракового дня все впало, моя головна опора вnала, і я просто залишився ні з чим. Не стало моєї дружини. У мене все ще була чудова робота, друзі та рідні і я мав усе, про що колись мріяв, але найбільше я тоді мріяв повернути дружину, але це вже було неможливо.
Після того, що сталося, я впав у відчай, уже подумував звільнитися з роботи, адже все, що я раніше робив з мотивацією, для мене стало нудною справою… У мене весь час була грудка в горлі, і було таке почуття, що я зовсім один, хоч мене й оточувало безліч людей, але вони всі в мить здалися такими чужими. В цей час на доnомогу мені прийшла моя домогосподарка, до якої я раніше звертався просто як до слуги. Тоді вона стала моїм найкращим і єдиним другом, який мене чудово розумів і ділив зі мною моє горе.
З нею мені стало набаrато краще, і я сам не помітив, як до неї з’явилися почуття, вже не як до простої служниці чи друга. Вона погодилася стати моєю нареченою, але не змогла замінити kолишню дружину. Шлюб — не заміна когось іншого, шлюб — це союз з людиною, з якою тобі комфортно, але мої рідні та деякі друзі мене не розуміли, сkаржилися, мовляв, як я взагалі подумав одружитися зі своєю домробітницею… Я на подібні думки не звертав уваги, адже в мене до моєї нареченої є почуття і повна довіра, а чи це не найголовніше?!