Ми з Максимом побралися, коли нам обом було по вісімнадцять років. Це досить ранній вік для шлюбу. Ми чудово розуміли, що не готові до дітей ні фінансово, ні морально, тому відклали це питання на шість довгих років. Спочатку я і чоловік здобули вищу освіту, а потім знайшли гідну роботу. Адже дітей треба чимось годувати. Взяли іпотеку, щоб був дах над головою.
Тільки коли ми вирішили завести дітей, все виявилося не так просто. Ми почали відвідувати лікарів, різні процедури, дорогі клініки, але нічого не давало результатів. Тоді ми з чоловіком зневірилися зачати своїх дітей і почали замислюватися про усиновлення. Ми з чоловіком не мали забобонів щодо цього, обидва дотримувалися думки, що чужих дітей не буває. Зібравши потрібні документи, почали відвідувати дитячі будинки. Семен відразу запав нам у душу. Хлопчик сидів у кутку і грав на самоті. Він виглядав дуже засмученим. Дитині було п’ять років.
Коли ми виявили бажання забрати саме цього хлопчика, нас попередили, що його молодша сестричка теж у цьому дитячому будинку. Їм небажано розлучатися, бо вони дуже прив’язані один до одного. Ми познайомились і з Софією. Вона була як дві краплі схожа на свого братика. Ми з чоловіком обговорили ситуацію, взагалі ми не планували заводити на цьому етапі двох дітей. Але що ще залишалося робити? Не залишати ж маленьку дівчинку одну. Так у нашій сім’ї сталося поповнення одразу двома новими членами. Ми з чоловіком душі не чули в нашій малечі. А нещодавно виявилося, що я завагітніла. Такого щастя не чекав ніхто.