Перед відходом на той світ Марина сказала чоловікові прочитати лист, який лежить в скриньці. Читаючи, чоловік не міг стримати слі з.

Перед відходом на той світ Марина сказала чоловікові прочитати лист, який лежить в скриньці. Читаючи, чоловік не міг стримати слі з. У Марини з Кирилом не було дітей. Їм було по 47 і 52. Після однієї проблеми Марина більше не могла народ жувати. Не так давно у жінки почало трястися все тіло, вона часто непритомніла. Кров з носа, і бліда шкіра-все це лякало її, адже їй було чого боя тися. Марина здала ана лізи. Її батька і брата не стало через цю ж хво робу. Діаռноз підтвердився… У ліkарні Марина не стала дослуховувати ліkаря. Вона вийшла чекати чоловіка зовні. Через хвилин 10 вийшов і Кирило. — Скільки мені залишилося?

— запитала Марина. — Ціле життя, — відповів чоловік, і обійняв дружину. Вони вирішили згадати час, коли Кирило тільки домагався серця дружини. Погуляли по набережній, сіли в стару кафешку, де вони вперше поцілувалися, а ввечері повернулися додому, тримаючись за руки. 3-4 місяці. Стільки, насправді, лікарі дали часу Марині. На жа ль, жінка занадто пізно звернулася до фахівця. Хоча … проти цієї гидоти всі безсилі… Любов, увага і турбота Кирила зробили своє – Марина прожила цілий рік… і три місяці. За день до того, як її не стало, Марина підійшла до чоловіка: — Пообіцяй, що ти виконаєш моє прохання, — відразу ж сказала вона. — Будь-який каприз, мадам, — Кирило намагався підбадьорити дружину, яка в той день була по-особливому блідою і, можна сказати, прозорою; вона насилу піднімала навіть чашечку з кавою. — У скриньці на нашому комоді є лист.

Advertisements

Пообіцяй мені, що ти прочитаєш його після того… як я піду. — Нікуди ти від мене не підеш , — з цими словами Кирило обійняв дружину. Він хотів би через обійми передати свої роки дружині, але якби це було можливо… Вранці Марини не стало. Після цього Кирило почав відмовлятися і уникати реальності. Він не хотів і близько усвідомлювати, що тепер він буде жити один. Тепер він ніколи не обійме дружину, не відчує, приглушений старими духами, аромат її волосся, не побачить відображення сонячних променів в її дрібних зморшkах в куточках очей… Через місяць Кирило згадав про лист. Він побіг, відкрив шкатулку.

Там не було коштовностей. Марина не любила дорогі прикраси. Вона любила спогади. Скринька була забита різними брелочками та іншими дрібничками з місць, де відпочивали вони разом в молодості. Відкривши лист, Кирило довго не наважувався читати його. Чоловік лише обводив пальцями і поглядом рівні рядки, написані дружиною. “Любий, Прости, що я не змогла подарувати тобі найбільше щастя на світі – дитину. Я знаю, як боляче тобі було усвідомити, що нас ніхто і ніколи не назве мамою і татом. Ох, як би я хотіла прожити з тобою не тільки щасливе, за що я безмірно тобі вдячна, але і довге життя. Що ж, проживи своє життя за нас двох – радій за двох, дай волю своїм почуттям за двох, мрій за двох, живи красиво, Кирюша, за нас двох. Рік тому до тебе прийшла жінка.

Вона сказала, що наро дила від тебе сина. Ти, напевно, пам’ятаєш Світлану. У вашого сина були проблеми зі здоров’ям. Свєті більше нема до кого було звернутися…» На цьому моменті Кирило завмер. Його погляд впав на адресу в куточку листочка, а потім на рядок “Я робила йому подарунки від твого імені. Він чекає на тебе.”. Кирило не міг їсти і спати. Він все перечитував лист. Нарешті, він зважився відвідати сина. Але перед цим Кирило відправився до дружини-подякувати і розповісти про свої плани. Поставивши квіти на моrилку, Кирило відійшов убік. Тут до моrили дружини підійшли жінка з приблизно 5-річним сином. — Як може тітки Марини не бути? — питав хлопчик, — вона ж була доброю, а добрі люди живуть довго і щасливо, хіба не так? — Вона була така добра, що Боженька вирішив забрати її до себе. Напевно, йому не вистачало ангелів на небі, ось він і забрав у нас тітку Марину.

Потім хлопчик побачив Кирила і спокійним кроком підійшов до нього. Тим часом Кирило стояв як статуя. Він згадав Свєту, впізнав у хлопчику себе. — Слухайте, тітка Марина сказала, що як-небудь приведе до мене мого батька. Ви випадково не мій батько? Кирило став на коліна і обійняв хлопчика, той продовжив. — Я отримував твої подарунки. Спасибі, вони чудові. А ще я зберігаю всі твої листи. Я знав, що ти мене не кинеш, я чекав тебе. Кирило nлакав. Свєта теж. Їм потрібно було стільки ще один одному розповісти. Але Кирило вирішив почати з простого: — Дозволь виконати останнє бажання моєї Марини-бути поруч з вами. З кладовища вони вийшли вже втрьох. Маленький хлопчик не міг намилуватися батьком – саме таким мужнім він його собі і уявляв. А їм услід дивилася ніжно усміхнена Марина.

Advertisements