До весілля Олександра і Вова не жили разом. Але він пропонував. Але Саша відразу сказала: -Котику, ти вибач, але у моєї мами консервативні погляди до остраху. Якщо ми без цього штампа разом жити почнемо, її удар хватить. Вона мені з десяти років впарює свій моральний кодекс. Вважає зараз, що я невинна й чиста, давай не будемо ілюзії старої людини руйнувати. В ім’я миру в усьому світі і нашій родині, не треба. Вова зітхнув і погодився. Ну, а що йому залишалося робити? З’їхалися тільки після нещасного штампа. Олександра, ставши господинею, стала свої порядки наводити. Наближався час доставати олів’є, час сімейного застілля, мандаринів, в сенсі, Новий рік.
Олександра щойно переїхала до Володимира, тому подивившись на календар, задумливо запитала: — А у тебе ялинка є? -Звичайно! Він потягнувся, щоб спустити коробку з ялинкою, і виnадково впустив фотоальбом. Подивившись на нерозкритий альбом, Саша вигукнула: — О, реліквія яка! Це шкільний? Давай подивимося! Саша і Вова одну школу закінчували, але Олександра була на п’ять років молодша, тому вони не перетиналися. У всякому разі, вони до цього виnадку думали, що не перетиналися. Подружжя почали альбом гортати. Вова розповідав смішні історії зі шкільних часів, коментував кожен знімок. Саша затрималася на одному знімку і див но подивилася на чоловіка.
На фотографії Володимир в костюмі Діда Мороза вручав подарунок маленькій дівчинці. — А історію цього знімка ти пам’ятаєш? Що ти їй подарував? — запитала Саша. Володимир почухав потилицю. — Не пам’ятаю. Мене тоді змусили цей чортовий костюм надягти, там борода стара, потім все обличчя кілька днів чухалось. Олександра розсміялася. Вона пішла й принесла пошарпаного, плюшевого ведмедика. — Ось! Ти подарував мені це, дівчинка на фотографії – це я. Ти був моїм героєм! Я перед новим роком захво ріла, прийшла тільки на ялинку, відчувала там себе як не в своїй тарілці. А тут Дід Мороз — і таке чудо! Це мій талісман…